вход

АвторизацияЗакрыть

Святослав Вакарчук: "Ти мусиш думати про своїх слухачів..."

08.09.2009

Інтерв\'ю з хедлайнером другого дня фестивалю Jazz in Kiev 2009, лідером проекту "Вночі" Святославом Вакарчуком.

Напередодні міжнародного фестивалю „Jazz in Kiev 2009” представники його організаторів Олексій Коган і Юрій Руднєв поспілкувалися з хедлайнером другого фестивального дня Святославом Вакарчуком, який 17 жовтня представить київській публіці оновлений проект „Вночі”. Замість запланованих 30 хвилин бесіда розтягнулася майже на годину, протягом якої Святослав встиг багато чого розказати про свій сольний проект і про ще одних учасників українського дня на „Jazz in Kiev 2009” – квінтет „Дудко”.

Юрій Руднєв: Святославе, як з‘явилася сама ідея проекту „Вночі”? Звідки прийшло бажання робити щось, окрім „Океану Ельзи”?

Святослав Вакарчук: Це непросте питання. Я думаю, що основна причина появи проекту „Вночі” – це занадто вузькі стилістичні рамки, які диктує рок-гурт. І це не є негативом, це констатація факту. Складно на рок-концертах на стадіонах чи в Палацах спорту проводити аж занадто великі експерименти зі звуком та з формою. Адже більшість шанувальників чекає на інше. Це не є погано, тому що в рок-музиці можна себе реалізувати цікаво і якісно. Наприклад, зараз ми працюємо над новим альбом і дістаємо величезне задоволення.

Але поза увагою залишається багато музики, яку особисто ти любиш, і любов‘ю до якої ти з радістю хотів би поділитися із слухачами. „Океан Ельзи” записує багато пісень ліричних, чи з нестандартною ритмічною основою, які потім не граємо на концертах лише тому, що це тяжко зробити. Коли ти за сорок хвилин маєш дати людям максимум енергії, ти так чи інакше не включаєш до програми такі пісні, як наш улюблений „Етюд”, написаний дуже давно. І ти рідше граєш пісні в розмірі не чотири четвертих. Хоча ми вже сміємось, якщо американський рок – це чотири четвертих, то фірмовий почерк „Океану Ельзи” – це шість восьмих. У нас така кожна друга пісня. Особливо в останньому альбомі, такий собі слов’янський варіант рок-музики...

Але, тим не менше, багато чого залишається за кадром, в тому числі і джаз, який ми всі любимо і слухаємо. І одного разу в мене виникла ідея створити таку собі музичну лабораторію, в якій би не існувало рамок, в якій би зібралися талановиті музиканти, і не лише з кола „Океану Ельзи”, і грали те, що всім нам подобається. Ми зібрали таку групу людей в клубі „Арена”, чоловік двадцять п’ять. Я їм все розповів. Хтось одразу зрозумів, що йому це не цікаво, і якось дистанціювався, решта – погодилися.

І перший місяць це був суцільний бардак. Ми навіть називали це проект „Бардак”, тому що не було рамок, не було пісень, не було нічого. Приходила купа людей, які один одного знають, але ніколи разом не грали; якщо ж грали, то в зовсім іншій парадигмі. За місяць ми вирішили об’єднати цей експеримент навколо музичної ідеї. Спочатку спробували аранжувати таким колективом певні пісні, які так чи інакше не підходять під формат „Океану Ельзи”. Щось вийшло, щось  - ні.

Потім почалася імпровізація. Наприклад, пісня „Як нам бути з тобою” народилася як звичайний джем. Були два шматки абсолютно різних. Був гітарний шматок а-ля Боб Ділан, з якого ми зробили приспів, і була фактично джазова імпровізація, яку грали барабани, контрабас і піаніно. Зробити з цього куплет і приспів було майже неможливо. І я запропонував тоді нічного не зшивати, а просто заграти одну частину, потім  - другу, потім знову першу... І якось одне за другим пішло.

Юрій Руднєв: А не страшно вам було робити потенційно неформатний  проект?

Святослав Вакарчук: Ми навпаки хотіли, щоб цей проект був неформатним. Але вже після першої презентації зрозуміли, що випустити диск – це мало, і потрібно думати про тур. А отже – й рекламувати. Ми вибрали пісню „Не опускай свої очі”, яку я назвав би найбільш „океанівською” піснею на диску „Вночі”, хоча вона була б найменш „океанівською” в альбомі „Океану Ельзи”. Ми запустили її на радіо і телебачення. І тоді я вперше зіткнувся з такими відповідями: „Мені це дуже подобається, я буду слухати в машині, але я не можу поставити в ефір”. Однак, незважаючи на такі речі, тур пройшов чудово, майже в усіх містах були аншлаги. Я не чекав такого резонансу.

Олексій Коган: Хочу додати одну річ, ми вже говорили про це під час першого прослуховування. Коли сиділи директори якихось радіостанцій і вони сказали: „А чому неформат? Це формат на сто відсотків, якби мені таке принесли, я б таке давав”. Я ж запитав: „Добре, а якщо б це приніс не Вакарчук, а хтось інший?” Вони мовчали.

Святослав Вакарчук: Насправді й мої пісні потім багато хто не брав. Були радіостанції, які крутили,  „Гала-радіо” чи „ХІТ-ФМ”, ще хтось. Але були й такі, на яких говорили, що це занадто. Наприклад у кінці „Не опускай свої очі” довге поп-джазове соло, яке Льоша (Олексій Саранчін – прим. ав.) грає на роялі. Вважається, якщо людина включить це на поп-станції, то подумає, що помилилася, що наша публіка до цього не звикла, що це нормально для Лондона чи Нью-Йорка, та не для Києва. Але мені здається, що такими проектами, як „Вночі” ми створюємо прецеденти, потрошки змінюємо ставлення слухачів до такої музики. Показали, скажімо, величезній кількості фанів „Океану Ельзи”, що є інша музика. Багато хто відкрив для себе джаз тільки через те, що почув цей проект.

Однак розумію, що ми в цьому сенсі знаходимось в доволі слизькій ситуації: справжні поціновувачі серйозної музики, зокрема, джазової, доволі скептично ставляться до подібних проектів. Але мене цікавить інше: по-перше, внутрішній драйв від того, що я це зробив, і мені це подобається, і по-друге, що велика кількість людей, яким цей пласт культури взагалі невідомий, може відкрити його для себе і піти далі. Адже й Рим будувався не за день…

Юрій Руднєв: А яке ваше ставлення до існування такого поняття, як „формат”?

Святослав Вакарчук: Це філософське питання. З одного боку закони ринку говорять,  що активне втручання в певне середовище лише псує ситуацію. У тому сенсі, що, аби бути ринковим, необхідно давати людям те, що вони звикли отримувати, і чекати еволюційних змін. Та з іншого боку, повинен бути вибір! На мою думку, найбільша проблема – відсутність вибору. Коли людину заганяють в рамки масової культури, і не дають змоги вийти за них – оце справжня трагедія. Нажаль сьогодні в Україні саме така ситуація, і її необхідно змінювати. Я проти того, щоб нав’язувати комусь класику, джаз чи авангардні речі. Не потрібно цього робити. Але треба дати вибір. І тоді, можливо, виявиться, що в хлопчика, який виріс у провінції на радіо „Шансон”, бо іншого не було, душа насправді лежить до іншого. І виявиться, що смаки у країни не такі вже й однобокі.

Олексій Коган: Хочу попросити тебе прокоментувати дві цитати. Пол МакКартні, коли ще була жива Лінда, сказав, що існує система інерції: „Якщо ми з хлопцями і Ліндою запишемо, як ми пиляємо дрова, і видамо це окремим диском, мої прихильники, відсотків 20 – 25, за інерцією куплять цей диск, навіть не слухаючи”. І друга цитата, яка мені дуже подобається, Жванецький колись сказав: „Артист не має опускатися до рівня публіки”.

Святослав Вакарчук: Щодо першої цитати, то МакКартні абсолютно правий, існує така інерція. Разом з тим існує й інший бік ситуації. Ти можеш одного разу записати щось на кшталт пиляння дров, та наступного разу за інерцією твій диск вже ніхто не купить.
Що стосується другої цитати, то існує принцип йоги: мусиш робити справу так, щоб було трошки боляче. І я вважаю, що артист мусить робити так, щоб кожного разу залишалося щось незрозуміле. Йти трохи далі, ніж чекають від тебе. Тоді і ти почуватимешся реалізованим, і люди будуть поступово звикати до цього.

Згадаємо, що робили „Бітлз”. Для мене вони завжди були улюбленою групою, і я не думаю, що це колись зміниться. Ця музика змінила все моє життя, фактично я став музикантом завдяки їм. Так от, якщо подивитися на їхню творчість, то можна зрозуміти, що життя їх винесло догори випадково. Я добре знаю музику „Бітлз” і переконаний: вони просто опинилися в потрібний час в потрібному місці. Вони не були чимось кращі, ніж сотні інших музикантів. Це була стопроцентна лотерея. Так, в них був хороший менеджер. Так, вони були дійсно талановиті. Але вони не робили нічого такого, чого б не робили інші. Однак, діставши величезну популярність, вони геніально нею розпорядилися! Вони поступово, крок за кроком, розширювали власні горизонти і видавали це публіці. Якби вони одразу випустили „Сержанта Пеппера”, нічого б не було, їх би не помітили. Вони стали відомими завдяки трьохакордовим пісням, але увійшли до історії завдяки іншому. Цей приклад, як на мене, дуже правильний.

Другий приклад, не менш цікавий, з джазу. Що робив Майлз Девіс? Він починав з традиційного бі-бопу, в якому вчився. Потім, ставши знаменитістю, дав те, що було потрібно людям й, фактично, створив „cool jazz”. Майлз став на цьому супервеличиною, а вже пізніше поступово почав давати людям свої пошуки. Можна по-різному до них ставитися, я сам не є шанувальником пізнього Майлза Девіса, але він зробив це, коли вже мав ім’я. Його багато критикували, однак в результаті, він зробив для популяризації джазу надзвичайно багато.

Юрій Руднєв: Святославе, а як ти сам прийшов до джазу?

Святослав Вакарчук: Я людина, яка почала слухати джазову музику в чомусь випадково. Коли зрозумів, що музика – частина мого життя, я джаз не те що не любив, я його не розумів, не сприймав, не слухав. Прийшов до нього згодом, через музику Біллі Холідей. В її музиці мені сподобалася душа, мені подобалося, як вона співає. Мене не цікавило, що це за музика, які аранжування. Потім почав слухати більше, ходити на джазові концерти і так далі. Але все це було вже пізніше. Спочатку була Біллі Холідей. В кожного тут має бути свій шлях.

В мене взагалі є така теорія (думаю, багато молодих джазових музикантів зі мною тут не погодяться), що джаз – це не є тінейджерська музика. Я вважаю, що це швидше випадковість, коли молода людина слухає джаз. Навряд чи в 16 років ти справді готовий для цієї музики. Можливо, я сприймаю через призму свого досвіду, але вважаю, що у 30 років будь-яка людина, яка багато читає, багато подорожує, яка, навіть сказав би, має душу, при бажанні може полюбити джаз.

Олексій Коган: А як ставляться до виступу на джаз-фестивалі музиканти „Океану Ельзи”, які не є джазовими? Наприклад, Денис Глинін, Мілош Єліч. Як до звичайної роботи?

Святослав Вакарчук:
Ні, звісно. По-перше, Мілош є продюсером цього проекту, і він надзвичайно переймається його долею. Він розуміє, що необхідно показати щось незвичайне. Ми запланували два останні тижні перед виступом фактично присвятити тільки репетиціям цього концерту. Готуємося. Для „неджазових" музикантів проекту „Вночі”, до яких я і себе відношу, цей виступ найбільш відповідальний. Денис (Дудко – прим. ав.), Бодя (Богдан Гуменюк –прим. ав) чи Льоша (Олексій Саранчін – прим. ав.) - вони себе ще в першій частині проявлять. Для них в подібному виступі немає нічого незвичного. А от для інших музикантів - це новий етап життя, нове випробовування. Я б дуже хотів, аби на „Jazz in Kiev” ми об’єднали публіку, аби ми бачили в залі людей, які виросли на „Бітлз” і „Лед Зеппелін”, так само, як і людей, які виросли на Чарлі Паркері чи Телоніусі Монку. Я впевнений, що на концерті буде багато прихильників „Океану Ельзи”, і я хотів би, щоб вони прониклися цією новою для них атмосферою. Якщо ж після фестивалю, після нашого виступу, сто чоловік, які раніше не слухали джаз, почали б його слухати, я вважав би, що наше завдання виконано.

Юрій Руднєв: А чи буде відрізнятися виступ проекту „Вночі” на фестивалі „Jazz in Kiev 2009” від того, щоб було під час всеукраїнського туру? І чим саме, якщо буде?

Святослав Вакарчук: Ми зробимо все, щоб було якомога менше поп-частини виступу і більше - джазової. Це означає, що у кожного з музикантів буде більше свободи, вони зможуть грати триваліші соло, як це прийнято у джазовій музиці. Також хочемо додати одну-дві відомі композиції зі світової джазової класики, які раніше ми не виконували. Й не виключено, що ми змінимо аранжування деяких композицій. Деякі пісні, як „Така, як ти” ми не будемо чіпати. Ця пісня нам здається актуальною на джазовому фестивалі в існуючому вигляді.

Юрій Руднєв: Ще одне питання, яке багатьох цікавить: чи матиме продовження  проект „Вночі”?

Святослав Вакарчук: Як продумана історія, мабуть, поки що ні. Це не є „Зоряні війни”, коли обов’язково необхідно зняти чотири серії. Але бажання продовжувати робити музику, яка виходить за формат „Океану Ельзи”, безумовно існує. І тут, я думаю, ми будемо робити досить кардинальні речі. Це може бути дещо пов’язане з автентичною музикою. У мене є бажання щось зробити з гуртом „ДахаБраха”, дуже подобається, як вони грають. Це може бути щось пов’язане з класичною музикою. Та все це буде називатися проект „Вночі”. Це така марка, під якою можливо створювати будь що.

Олексій Коган: Ми хочемо тебе поздоровити. По-перше, з тим, що пісня „Друг” в опитуванні каналу „М1” стала найкращою в країні за 18 років, це народна популярність. І по-друге, ми хочемо тебе поздоровити із народженням дитини. Розкажи нам про неї. Я маю на увазі квінтет „Дудко”. Як ти ставишся до виконання татових обов’язків?

Святослав Вакарчук: Я вважаю, що у п‘ятдесятимільйонній європейській країні мають бути свої зірки не лише в поп-музиці, а й усюди. Вони мають бути в кіно, літературі, в інших стилях музики, в мистецтві. У нас дуже багато хороших джазових музикантів, але у нас фактично нема джазових зірок. Європейські країні, Польща, навіть Росія, можуть похвалитися цим, Україна не може. Для того, щоб стати зіркою, мало самої музики. Над цим необхідно цілеспрямовано працювати. Нажаль, у джазовому середовищі об’єктивно немає для цього великих коштів, немає грамотних промоутерів, не існує системи, яка могла б крок за кроком формувати імена. Ми хочемо спробувати. Я вважаю, що музиканти, які зібралися в квінтеті „Дудко”, достойні цього. Вони прекрасні виконавці, в них цікава музика. Утім вони мусять розуміти, і я говорив про це Денису Дудку і Льоші Саранчіну, якщо вони хочуть стати певними послами, амбасадорами цієї музики в Україні, вони повинні бути дипломатами. Повинні і себе задовольняти творчо, і робити щось, що було б цікаво людям. Україна не готова до фрі-джазу Орнетта Коулмена, тому що в нас немає відповідного пласту культури. З іншого боку, якщо бути якісними фоновими музикантами, які добре грають джазові стандарти, то нічого революційного ви не зробите, це нікого не зацікавить. Тому необхідно відшукати певну середину.

Зрештою, як ми робили в свій час з „Океаном Ельзи”? Коли починали, справжня українська рок-музика складалася з двох одиниць – „ВВ” і „Братів Гадюкіних”. Що одні, що другі були дуже специфічні і до мейнстріму не мали жодного відношення. Взагалі тоді не існувало мейнстріму в рок-музиці. Ми подумали, а чому б не з‘єднати рок-формат і те, що всім подобається. Мені здається, що зрештою ми це зробили, і в джазі можна зробити те саме. Україна сьогодні цього потребує. Я завжди категорично виступаю проти так званих апологетів андеґраунду, які вважають, що мистецтво повинно існувати заради мистецтва. Це егоїстична позиція. Це позиція людей, які звикли творити лише заради власного задоволення.  Це як в сексі: ти мусиш зробити добре тому, з ким ти. Ти мусиш думати про своїх слухачів, поважати їх.

Щодо квінтету „Дудко”, то для мене велика честь бути причетним до створення такого колективу, однак далі – це їхня дорога... Я переконаний, що на певному етапі вони повинні зробити щось своє, не подібне до класичного американського джазу. Не обов’язково це має бути змішування української народної музики і джазу, але мусить бути щось своє. Ще один квінтет Майлза Девіса нікому нецікавий. Це надзадача, особливо в такому стилі, як джаз, де дуже важко створити окремий мелос. Однак це виклик, це випробування, це цікаво.

Юрій Руднєв: А чи матеріалізується творчість Дениса Дудка і компанії у дебютний диск, можливо, після фестивалю?

Святослав Вакарчук: Диск квінтету „Дудко” буде записуватися до фестивалю. І ми, якщо встигнемо, представимо його на фестивалі. Але вихідною точкою для цього проекту є саме виступ на „Jazz in Kiev”. Потім ми вже почнемо активну роботу з просування. Одна з ідей, щоб протягом перших місяців нового року вони змогли поїздити по інших містах України або навіть по найближчих країнах. А далі вже побачимо...

Юрій Руднєв: Святославе, завершуючи інтерв’ю, що б ви могли побажати фестивалю „Jazz in Kiev”?

Святослав Вакарчук: Як правило, всі фестивалі, які проходять у фінансово неблагополучний час, дуже щирі і творчі. Це показує історія. І саме такого фестивалю мені хочеться побажати вам. І ще хочу сказати Жені Уткіну* (він мій добрій товариш, і я не вважаю, що це реклама), що він молодець, він своїми силами і силами свого бізнесу підтримує цей проект. Як патріот своєї країни він робить гуманітарні інвестиції у її майбутнє. Думаю, що будь-яка людина, яка вже досягла власного успіху, яка хоче, щоб її діти жили в нормальній країні, має робити такі речі. Шкода, що таких людей небагато.

Олексій Коган: І останнє запитання. Кого хотів би побачити на наступних фестивалях „Jazz in Kiev” особисто ти?

Святослав Вакарчук: Дуже хотів би побачити Хербі Хенкока, бо я його дуже люблю. Я вже бачив його у Монтрьо і дуже хотів би, щоб це побачив київський глядач. Ну і ще Кіта Джаррета.

-----------------------------------------------------------
* Євген Уткін – засновник компанії „Квазар-Мікро”, лідер-партнеру фестивалю „Jazz in Kiev 2009”.

 

Фото надані прес-службою Святослава Вакарчука
Коментувати в нашому блозі (ЖЖ)




 

Тема с вариациями LIVE

Афиша

LAURA MARTI SHINE

25 апреля 2019 19:00
Киев Театр на Подолі

Подробнее

26-04-2019 LAURA MARTI SHINE

26 апреля 2019 19:00
Киев Театр на Подолі

Подробнее