вход

АвторизацияЗакрыть

Старий і новий конферанс від Марти Більської

03.12.2010

Інтерв’ю Анни Вовк з ведучою львівських концертів міжнародного джазового фестивалю Jazz Bez.

Хто хоч раз бував на концертах, що проходять під маркою «Jazz Bez» у Львові, той одразу згадає цю усміхнену мініатюрну брюнетку, яка  з’являється на сцені щоразу перед тим, як різні музиканти із різних країн в черговий раз почнуть завойовувати увагу глядачів. Якось не комільфо казати про таку чарівну жінку «ось вже скільки років…», та що поробиш, якщо її відоме «Приємного вам джазування!» стало традиційним сигналом до початку концертів та невід’ємною частиною фестивалю. У дні  десятого ювілейного «Jazz Bez-2010», який проходить із 2-го по 12 грудня, публікуємо розповідь Марти на тему «як воно» – бути «обличчям» та «голосом» цієї масштабної та різнопланової події.

Марто, ви вже дев’ять років – ведуча українсько-польского фестивалю «Jazz Bez». Що це означає особисто для вас?

Цілий етап життя. Магічна постійність: змінилось все и вся – місто и місце проживання, роботи, хобі, люди навколо мене… Єдине постійне і регулярне в моєму житті – «Jazz Bez».

Як ви вважаєте, чи асоціюють "прості глядачі" фестиваль саме з вами? Чим це допомагає або, можливо, заважає вам?

Здається, асоціюють. Це приємна асоціація. Мені подобається викликати в глядачів відчуття, що це іскристе вечірнє джазове свято є постійне і усміхнене, як і я. Допомагає в тому, що я можу сміливіше говорити про певні музичні явища, бо всі знають – я не випадкова , не короткий епізод в  музичному житті міста.

Ви пам'ятаєте, як стали ведучою першого "JB"?

Звичайно, пам ятаю. Це ціла довга історія, будете слухати ? Так от,  за фахом я – тележурналіст. Але в певний момент життя мені стало замало музики в роботі,  захотілось спробувати щось нове, і я «напросилась» на проби Радіо «Ініціатива» (при нагоді скажу, що з часу закриття проекту «Ініціатива» в Україні так і не з явилось жодної подібної радіостанції, яка була б такою ж сміливою, подеколи різкою, альтернативною,  соціально- і  громадсько-яскравою ). Власне на її хвилях  за підтримки Маркіяна Іващишина ( директора МО «Дзига» - «батька»  «Jazz Bez», радіо «Ініціатива» та ще сотні інших цікавих проектів ) мені довелось творити програму «Старий та новий джаз від Марти Більської». Чотири години джазової і біляджазової музики на ФМ-ці!  Це було класно. Це «класно» продовжилось навіть тоді, коли я переїхала до Києва і працювала на «НікоФМ». Відповідно, для мережевої радіостанції програма виходила в форматі двох годин. Але одного дня я прокинулась  і відчула : в Києві я маю час тільки для роботи,  я не встигаю нічого більше, я стала частиною великого столичного механізму. Я тужу за нашими сумними горами, за смачною львівською їжею, за близькістю кордону і Європи. Коротше кажучи, зібралась, спакувала дітей  і повернулась до Львова, залишивши роботу. Далі – депресія, бо ті стрибки між Києвом і Львовом мало кому легко вдаються.  І тут знову – Маркіян Іващишин : «Марта, фестиваль Джаз-Без скоро. Цього року ведеш ти».  Як я хвилювалась! Аж дух захоплювало!  Я в мас-медіа одразу після школи – з 1992 року, але в даному випадку - зовсім інша публіка – більш критична. Зовсім інші музиканти – більш демократичні .  Традиції ведення джазових дійств в Україні які? Кого, крім чудового Когана, знають? Я боялась не сподобатись, боялась не виправдати сподівань і відповідальності, але , водночас , хотіла бути самою собою , хотіла  внести свій стиль – презентувати джаз чуттєво…  Як кішка лід – я пробувала, я тихенько вдивлялась, вгадувала настрої.

Які враження у вас залишились від того фесту?

Я пам’ятаю ті відчуття – відчуття таємного свята в залі , відчуття перспективи…

Як за дев'ять років, на вашу думку, змінився фестиваль "Jazz Bez"? Зовні і "з середини"?

Він став впевненішим. Він – візитівка Львова, нашого улюбленого Львова,  який так багато втратив за останні роки.  Джаз-Без – стрижень, довкола якого крутяться, збираються певна частина цікавих львів’ян і не тільки. Він перезнайомив між собою музикантів  з десятка країн і народив за ці 10 років дуже багато нових міжнародних проектів. Виростив покоління нових слухачів і нових музикантів, а чого вартують такі проекти, як «Дзиґа Джаз квартет», «Шоколад»  чи  Марк Токар!  Джаз-Без підсилив львівську джазову «лінію» - специфічне,  дуже особистісне, дуже делікатне і ліричне виконання джазу … Але я не хочу , щоб фестиваль  змінювався. Я хочу, щоб хоч щось в нас було постійне і стабільне.

Що саме приносить участь у фестивалі "JB" у якості ведучої вам особисто? Я не кажу про матеріальний аспект.

На початку вересня знайомі на вулиці чи в кав’ярні питають один в одного : «Цього року Джаз-Без знову буде, правда ? Це вже який, сьомий? Восьмий? Дев’ятий ?» Наприкінці осені питають : « А хто цього року приїде з музикантів? Ви на кого підете?» Ці теми стали традиційними балачками на вулиці, і це прекрасно. Це не моя заслуга, а МО «Дзиги», але я особисто теж тишком-нишком пишаюсь. 
Фестиваль приніс мені особисто відчуття радості від участі у так потрібному музичному дійстві,  відчуття тихого щастя від думки про те, що я хоч трохи, але доклалася до культурного піднесення ,  до створення  нового стилю слухання і спілкування  на концертах.

Чим для вас цінне спілкування з іноземними музикантами, що приїздять на фестиваль?


Через них відкривається кожна їх країна – увесь світ! Плюс – я особисто знайома з такими джазовими музикантами,  про яких у дитинстві тільки чула,  не розуміючи, чому про них так   захоплено розповідають дорослі!  З джазовими музикантами добре коньяк п’ється!

Пригадайте, будь-ласка, якийсь кумедний, чи може сумний, але незвичайний і видатний випадок, що стався під час фестивалю (будь-якого з дев'яти).

Хм.. . Ну от , наприклад, позаминулого : сидимо ми за кулісами  великого поважного театру, на сцені якого звучить фрі-джаз, проходить повз нас так по-діловому місцевий  технік  Зеник , зупиняється на мить , чухає потилицю і питає похмуро :  «А в цих…( киває в бік сцени ) ще  нотів  пісень багато?»
Або  теж під час концерту, теж за кулісами, сиджу я зі своєю подругою  - організатором «Джаз-Без» -  Юлією Хомчин  і обговорюю якісь серйозні фестивальні  питання.  Черговий тамтешній адміністратор у позалаштунковій темряві знаходить нас очима : «О, дівчата! Як добре, що ви тут, бо мені самому не пасує.  Йдемо, в мене в гримерці є таке смачне червоне сухе..».  Ми   у відповідь:  «Та ви що, не розумієте, що ми – на роботі». «Хм, та ж поки глядачі в залі – ніхто і не помітить…» - чуємо у відповідь.
Загалом , веселого було більше – в дрібничках, в спілкуванні з друзями, в розповідях учасників. Сумно було, коли розуміли – держава не підтримує джазові проекти,  спонсорів цікавить тільки кількість згадувань про них,  робити щось більше стає з кожним роком все важче… Сумно, коли дехто не розуміє , наскільки важко робити такі великі фестивалі без великих спонсорів…

За основною свою діяльністю ви радіожурналіст, чи не так? Щось змінилось у цій вашій сфері діяльності із появою "JB" і що саме?

За основною – я тележурналіст, але, так склалось, що останні роки більше працюю для радіо – «Ніко ФМ», «РадіоМан», «Радіо 4U», тепер – «Люкс ФМ».  Важко сказати, чи змінилось.  З одного боку, допомагає:  після роботи на сцені краще уявляєш слухача в ефірі, а після роботи над ефіром розумніше будуєш «виходи» на сцені. Але, якщо чесно, офіційна основна робота і ведення «Джаз-Без» - це два різних життя, паралельні виміри для мене. Така свого роду шизофренія – я по-різному себе відчуваю, по-іншому думаю, я – роздвоююсь.  І це заводить . Це наповнює мене  кольорами і звуками. Це збагачує.

Чи ви особисто готуєте текст конферансу, або маєте у тому помічників чи, можливо, "цензорів"?

Ні,  мене захоплює свобода, яку я маю. Я дякую за неї організаторам – моїм улюбленим Мареку Іващишину, Юрку Вовкогону, Влодку Кауфману, Юлі Хомчин та всім-всім, хто робить набагато більше за мене для такої складної організації фестивалю.
Щодо самих текстів, то за роки фестивалю я пробувала різний підхід: більше інформації, більше назв-років – менше – більше емоцій і лірики – менше. Це не жарт – 9 років придумувати, як не повторитись!  Тепер дійшла до висновку, що найкраще для мене - це вибудовувати близькість із глядачами-слухачами. Інформацію про кожного виконавця легко можна знайти на нашій інтернет-сторінці чи прочитати в проспектах, які ми роздаємо. Я шукаю реальні цікаві історії, я розповідаю реальні слова, які перед виходом на сцену вимовляють музиканти, я люблю настрій залу і людей , які прийшли.
Напевне, це і є – мій стиль ведення.

Чи плануєте ви і далі співпрацювати із фестивалем "Jazz Bez"?

Я? Звісно. Головне, щоб  «Дзиґа» захотіла.

В яких іще проектах МО "Дзиґа" ви берете участь?

Раніше – радіо «Ініціатива» і «МетроДжаз». Останніми  роками ще чудові щотравневі «Флюгери Львова».

Як ви ставитеся до джазу, і чи змінилося це ставлення завдяки "JB"?

Було б дивно, якби я «погано» ставилась до джазу…   З дитинства була в оточенні цієї музики, лише з часом дізналась, що , виявляється , є й інша :). Мої батьки – також журналісти – виховували мене музикою і  почуттями свободи і любові. А тато – сам виконував джаз – він барабанщик. Його ударна установка стояла посеред великої кімнати і була для мене як чудо з іншої планети. Він і зараз пише статті на джазові теми, до речі.
Тому ставлення не змінилось, воно збагатилось реальними знайомствами.  Хоча для серйозних джазменів  я – «попсовичка», бо найбільше люблю фанк і джаз-рок.
А ще хочу підкреслити : виконавці джазу дуже відрізняються від виконавців інших жанрів . Джазові музиканти дуже демократичні, дуже відкриті, вони веселі і романтичні водночас, більшість веде себе надзвичайно скромно і невибагливо  (Бо для справжнього таланту не суттєво – якого кольору диван в гримерці і якого сорту сир на вечерю :). А в джазі НеТалановитих НЕМАЄ, бо джаз під «фанеру» не виконаєш, і в джазовому стилі, якщо ти не вмієш і не любиш його, не проживеш.) Найчастіше гості з інших країн, які приїжджають для участі у Джаз-Безі, залишаються ще на день після виступу, і ми багато спілкуємось, ходимо містом, знайомимось з іншими людьми, обідаємо-вечеряємо і багато-багато говоримо. А потім , пізно вночі, музиканти знову починають грати – просто так, просто  для всіх, хто поруч, просто тому, що вони люблять музику і цієї любові так багато , що нею не шкода поділитись… особливо весело виходить, коли збираються музиканти з різних країн – Польщі, Данії, Франції, Німеччини тощо – і різними мовами починається бесіда-балаган. Але коли потім ми розстаємось – прощаєшся, як з давніми друзями... Так легко бути близькими, якщо серце відкрите. Якщо не боятись його відкривати.

Неодноразово помічала вашу елегантну манеру одягатися для виходів (навіть особисто щось вам казала про бежеві "черевички" у перший день 9-го "Джаз Безу")). На мою думку, зараз багато музикантів, та і ведучих теж, нехтують поняттям образу, який одяг і зачіска формують не менше, ніж слова і вимова. Хто займається вашим сценічним іміджем?

Ух ти, яке веселе запитання!  Я часто і багато подорожую по Європі,  я люблю, як одягаються європейці – легко, зручно, кожен шукає свій стиль, дуже демократично.  Я заходжу в магазин – і одразу знаю, що хочу.  Беру свій XS  і купую.  Речі, які вже не ношу – роздаю друзям чи родичам. Все просто.  А якісну косметику  і взуття на високих підборах (яке по буднях я не ношу) мені завжди дарує … ні, не чоловік, не коханець – мама, яка каже «Мартуся, пташечка моя, не  можна увесь час ходити в джинсах».  Але, як я вже сказала, фестиваль – це інше моє життя, і тому там в сукнях почуваюся природно. Скажу по секрету : це дуже сексуальний процес  - одягаєш білизну під колір сукні, панчохи, вибираєш парфуми, летиш в машині через холодні вулиці в концертний зал (зазвичай, я однією рукою тримаю кермо, а другою ще домальовуюсь чи гортаю текст сценарію), починаєш першу частину, а потім, коли музиканти починають грати, я видихаю, і ще не піднімаюсь в гримерку, а декілька  хвилин стою за тією «шторою». І там темно, і зі сцени перетяг, і  я одна з собою і музикою в тій своїй вечірній сукні і панчохах. І це хвилює, бо я ніби сховалась від всіх на мить. Глядачі там мене не бачать, але я там є. Мій маленький інтимний космос. А ще потім, коли серед літа натрапиш в шафі на одну із тих суконь, таке враження, що вона досі пахне темнотою, дошками сцени, мандаринами чомусь і таємницею.

Як ваш чоловік ставиться до того, що ви є "обличчям "Jazz Bez"? Він сам – творча людина?


Ще й яка – він працює в медичній галузі !  Але , на щастя, ліками від нього не пахне.
Ми разом з дитинства – познайомились, коли нам було по 9 років, тому про те, що я буду журналісткою, знав завжди. І це йому подобалось. Каже, що пишається. Він надто швидко їздить на машині, надто небезпечно катається на лижах, але в усьому іншому – найнадійніша людина . Це велике щастя: знати, що твій чоловік – твій найкращий друг.
Він любить джаз, але не любить голосні тусовки, тому ходить далеко не на  всі концерти. Тим паче, що багато працює, а до роботи в нашій сім’ї ставляться принципово максимально відповідально. А ще йому подобається, як в мене горять очі від усіх тих джазових зустрічей, і з яким настроєм я приходжу потім пізно ввечері додому…

Чи ви особисто музикуєте?

Я займалась в дитинстві в музичній школі – аж два роки…  Тато намагався навчити грати на барабанах... Одним словом, всього по трошки, в результаті – я голосно співаю, коли чую пісню, яка подобається. Зате моя доця Ева навчається в джазовій школі в класі джазового вокалу. А син Янчик – читає реп :)

 

Розмовляла Анна Вовк. Автор  дякую МО «Дзиґа» за сприяння в організації інтерв’ю.
Фото Юрія Руднєва
Коментувати в нашому блозі (ЖЖ)
 

Тема с вариациями LIVE

Афиша

26-04-2019 LAURA MARTI SHINE

26 апреля 2019 19:00
Киев Театр на Подолі

Подробнее