вход

АвторизацияЗакрыть

Олексій Коган: «Джаз слухати престижніше, ніж Стаса Михайлова»

26.05.2015Олексій Коган: «Джаз слухати престижніше, ніж Стаса Михайлова»

Арт-директор Alfa Jazz Fest Олексій Коган розповів Cultprostir про тривожні фестивальні очікування, про своїх учнів в інституті імені Глієра і про те, що він робить на радіо «Аристократи».

 

Джерело публікації:http://cultprostir.ua/uk/post/oleksiy-kogan-boyitsya-provokaciy-na-alfa-jazz-fest-u-lvovi

Підготував Леонід Тітов

 

Для українських шанувальників джазу ім’я Олексія Когана давно стало прозивним. Синонімом чудового смаку і високого рівня. За плечима Олексія багаторічна робота на геть різних радіостанціях – від «Проміня» до «Аристократів». Він був організатором і ведучим безлічі концертів, і на сьогодні, крім іншого, є арт-директором фестивалів Jazz In Kiev і Alfa Jazz Fest. З недавніх пір його прізвище також стоїть у списку викладачів Київського музичного інституту ім. Глієра.
 
З Олексієм ми розмовляли у київському Будинку освіти і культури «Майстер-клас», де він веде щотижневі концерти джазової музики. Замість запланованих сорока хвилин ми говорили півтори години. Коган дуже любить епізод з фільму «Свій серед чужих, чужий серед своїх», в якому герої Олександра Кайдановського та Юрія Богатирьова обмінюються репліками: «Господи, ну чому ти допомагаєш цьому кретинові, а не мені?» – «Тому що ти жадібний, а навіть Бог велів ділитися». У нашій розмові Олексій охоче ділиться своїми роздумами про закулісся Alfa Jazz Fest, який 25‑29 червня вп’яте пройде у Львові, про сумні реалії музичного викладання в Україні і про те, як йому працюється на радіо.
 
 
«Минулорічний фестиваль у Львові був страшним»
 
Квитки на червневий Alfa Jazz Fest, за чутками, були розкуплені лише за кілька годин. Тебе це дивує?
 
Ні. Як з’ясувалося, там була якась попередня резервація. Люди замовляли квитки заздалегідь, все це записувалося. І коли організатори відкрили інформацію, вийшло так. Звичайно, це говорить про зростання інтересу до фестивалю. Будемо чесними, людей не злякали ціни, хоча організатори, природно, прив’язані до валюти. Так, ситуація з квитками погана. Як рятувати становище? Запускатимуть людей у проходи на місця для стояння по 300 грн. Плюс є величезні плазми, люди можуть дивитися там, не сплачуючи ані копійки. А знімати джаз наші оператори вміють – там працюють профі: вони не показуватимуть барабанщика, коли соло грає піаніст. До речі, кілька концертів зі Львова часто показує телеканал Mezzo. Я вважаю це досягненням для фестивалю, який має чотири роки історії. Усі львівські клуби, за винятком тих, в яких планувалися наші «джеми», були відкриті, і з них, наче й не було нічого, валила російська попса на всю вулицю.
 
У фестивалю дуже сильний лайнап. Як вдалося привезти артистів з урахуванням ситуації в Україні?
 
У деяких контрактах є пункт про його розірвання в разі початку військових дій ближче певної відстані. Хтось із артистів починає ставитися спокійно, коли пояснюєш, що Львів далеко від епіцентру. Інші музиканти хочуть таким чином підтримати. Приміром, Хербі Хенкок є амбассадором миру ООН, і він за своїм статусом має взяти участь. Багатьох артистів ми купували у агентств, з якими вже раніше працювали. Нам вдалося заробити репутацію. Люди розуміють, що з нами можна мати справу, і на наші запити відповідають з першого разу.
 
Немає побоювань, що хтось не приїде в останній момент, як-от це було з Пітером Гебріелом у Києві у 2014 році?
 
Звичайно, є. Я розумію, що все може бути, і у ми на цей випадок маємо план Б. Я не маю права його розголошувати, але він є.
 
Ти назвав фестиваль Alfa Jazz Fest 2014 найстрашнішим у твоєму житті. Це пов'язано з подіями навколо фестивалю?
 
Звичайно, з чим же ще. Розумієш, усі ці «акції» у Львові торік носили якийсь зовсім гротесково-лубочний характер. Під час виступу Вадима Неселовського я бачив людей, які плакали, ставили на сцену свічки, і львів’ян, які підходили до нібито протестантів і дуже ввічливо говорили їм «хлопці, ну йдіть звідсі й не ганьбіть себе». А ті стоять з такими посмішками...
 
Коли загинули хлопці (катастрофа ІЛ-76, збитого 14 червня 2014 бойовиками так званої ЛНР, коли загинули 49 українських військовослужбовців. – Ред.) і наступного дня оголосили траур, ми скасували всі «джеми», аргументуючи це тим, що концерти закінчаться за північ, можуть з’явитися напідпитку компанії, які знімуть російські телекамери, і фестиваль закінчиться скандалом. Кому це треба? Тому о пів на другу ночі ми закрили всі гримерки і пішли спати. А тим часом усі львівські клуби, за винятком тих, в яких планувалися наші «джеми», були відкриті, і з них, наче й не було нічого, валила російська попса на всю вулицю. І при цьому жодного пікетування! Наступного дня вийшла стаття у «Вістях» про трьох розлючених слухачів з Росії, України та Ізраїлю, які вимагають повернути гроші за концерти, що не відбулися на площі Ринок та сцені Потоцьких.
 
Але ж це безплатні сцени!
 
Правильно, а у статті вказані ціни на квитки – 800 грн – і прізвища нібито реальних людей. Багатьом я тепер не подам руки, хоча раніше ставився до них з великою симпатією, поважав як журналістів. Але коли один відомий журналіст, якого там не було, пише у себе на сторінці у Facebook про виступ Чарльза Ллойда: «А росіяни тим часом в парку продовжували розважатися, як у тому анекдоті про вдову – мєдлєнно и пєчально». А на сцену виходить 78-річний Чарльз Ллойд і каже: «Брати і сестри, у вас трагедія. Ми це розуміємо, як ніхто інший. Ми сьогодні граємо реквієм». Так що все це дуже сумно, а фестиваль був страшним.
 
Цього року теж не все гладко, так?
 
Так, у Львові є опір. Начебто збиралась якась громадська рада міста, спробували знайти консенсус. Прийшли до того, що група компаній «Альфа», здається, пішла на поступки, відмовившись навіть від зовнішньої реклами. Знаєш, я не люблю вибіркову справедливість. Або коли шукають хлопчиків для биття. Нічого, що у Львові на площі Ринок всю зиму простояв каток, обклеєний рекламою МТС? Це можна, так?
 
Побоюєшся провокацій на фестивалі?
 
Так, завжди. Не можу сказати, що постійно про це думаю, – все одно буде так, як буде. І тим не менше.
 
Ти організував багато концертів і фестивалів. Як, на твій погляд, змінилася аудиторія за останні 15 років? У Києві у 2003 році на концерті Джо Завінула був напівпорожній зал. У 2010 році в тому ж Києві на Віджаї Айєрі був аншлаг, незважаючи на страшну спеку. Тепер відбувається якийсь бум з Alfa Jazz Fest.
 
Аудиторія молодіє. Аудиторія розуміє, що джаз, напевно, нині слухати престижніше, ніж Стаса Михайлова.
 
Он воно як!
 
Ну, мені так здається.
 
Ти був на багатьох фестивалях в Америці і Європі. Можеш порівняти їх з українськими? Чого не вистачає, що виходить краще?
 
У швейцарському Монтре все дуже дорого – перебувати там, квитки купувати. А ось переїздиш у фінський Порі, там 90 % ти самих артистів ‑ а все у 2,5 рази дешевше. А схема ж одна, адже всі артисти мігрують. Мені не дуже подобається сцена у французькому Марсіаке. До речі, «Альфа» цілком виправдано витрачає великі гроші на створення шатра на великій сцені, щоб уникнути дощу. Знаєш, як називають Львів?
 
Ні.
 
Сечовий міхур Європи. Дощ увесь час. Я у своєму житті бачив п’ять форс-мажорів, через які провалювалися навіть, як вважалося, ідеально підготовлені концерти. Або візьмемо «джеми». Багато промоутерів за кордоном вважають, що їх готувати не потрібно. Вони чомусь не розуміють, що «джем» може піти або не піти, вийти або не вийти. Ми ж наші «джеми» готуємо завжди. У нас є так звані стейдж-бенди у всіх чотирьох точках. І ми працюємо з артистами, вмовляємо, загоджаємо їх. Тому наші «джеми» найчастіше вдаються.
 
Я розумію, що про це зараз важко говорити, але якими ти бачиш перспективи джазового концертного бізнесу?
 
Дуже важко. Я би міг говорити про перспективи, хоч це і невдячна справа, якби в Україні нині був мир. А так...
 
 
 
«Коли альт-саксофоніст не знає, хто такий Джекі МакЛін, він йде на фіг»
 
 
Тоді давай поговоримо про твою викладацьку діяльність. Нещодавно американські музиканти провели лекцію в Житомирському музичному училищі. Прийшло багато абітурієнтів. І на питання «чи знаєте ви, хто такий Леонард Коен?» жоден з присутніх у залі не підняв руку. Це нормально? Стикався ти з чимось таким зі своїми студентами в інституті Глієра?
 
Це абсолютно ненормально, але я не здивований. В Глієра у мене був прекрасний минулий курс. А цей... Я з усіх сил намагаюся наповнити їх «порожні сервера». Але коли альт-саксофоніст не знає, хто такий Джекі МакЛін, він йде на фіг.
 
Приходить якось до мене студент з проханням поставити залік. Він не був на на одні жодній лекції, але без мого підпису його не допускають до здачі інших предметів. Ставлю йому просте питання, він відповідає. Збираюся поставити йому «шістку», а він просить «сім». Виявляється, інакше в нього стипендії не буде. От скажи мені, я можу його позбавити стипендії? Я маю на це право?
 
Я тобі одне скажу. Ті наші музиканти, хто їде вчитися за кордон, всі підтверджують слова знаменитого Карлхайнца Миклина з Граца (музикант і педагог найвідомішого австрійського університету музики і театру. – Ред.). Він одного разу зауважив: «Дивно. Так, як ваші студенти вчаться в ніч перед іспитом, наші вчаться щодня».
 
Колись до Святослава Ріхтера підключили дроти під час запису бетховенського циклу. Як сказали фахівці, його емоційна крива в той момент була порівняна зі станом передозу героїном.
 
Що, на твою думку, важливіше – загальна ерудованість чи вузька спеціалізація?
 
І те, і те. Відповім по-одеськи: важливіше – самоосвіта. Чарлі Паркер говорив, що музикант мусить зробити три речі: 1) досконально вивчити свій інструмент, 2) послухати, що на цьому інструменті грали до нього, 3) забути перше і друге, і грати. На мій погляд, краще не скажеш. Візьми «сліпі тести» журналу Downbeat і подивися – чорні музиканти краще знають музику. Або постав двадцять студентів-народників українців і поляків, і поляки виграють з розгромним рахунком. Це питання самоідентифікації, самоповаги. Колись до Святослава Ріхтера підключили дроти під час запису бетховенського циклу. Як сказали фахівці, його емоційну криву на той момент можна було порівняти зі станом передозу героїном. Це відношення до музики.
 
Що ти намагаєшся викласти своїм студентам?
 
Ми говоримо про що завгодно – про менеджмент, приміром. Я вчу їх читати журнали. Це стереотип, але я дійсно вважаю, що мені потрібно їх тільки підштовхнути, а все інше вони мають зробити самі. Ще я їм раджу більше слухати. Прошу одного бас-гітариста назвати десять імен, які на нього вплинули. На четвертому прізвищі починається ступор.
 
Мене страшенно дивує, коли музиканти не розуміють, що імпровізація – це не те, що народжується відразу, а стовідсоткова домашня заготовка. Пояснюю молодій піаністці, що таке імпровізація. Відбувається такий діалог: «Ви закохані?» – «Так». – «Небезнадійно?» – «Ні». – «Вам би хотілося отримати визнання від свого обранця на папері?» – «Ну, напевно, так». – «А як ви думаєте, влаштувало б вас це визнання, якби ви знали, що в житті ваш обранець прочитав лише дві книжки, одна з яких телефонна, а друга – розклад електричок на Фастів? Він би зміг вас переконати своїм визнанням у коханні?» – «Ні...» «Ну, ‑ кажу, ‑ те саме імпровізація». Це стопудово домашня заготовка. Людина, яка якнайкраще знає свій інструмент, яка більше слухає, яка може щось із чимось порівняти – вона краще імпровізує.
 
Чи не є це невігластво до певної міри наслідком нинішньої доступності безлічі розваг, серед яких музика аж ніяк не на першому місці?
 
Так, звичайно. І це жахливо.
 
Якого роду питання ти ставиш на іспиті? Давай спробуємо зіграти в екзаменатора та абітурієнта.
 
Ок. Найбільш значний альбом у джазі 1957 року?
 
Припустимо, Miles Ahead Майлза Девіса.
 
Приймається. А 1959-го?
 
Однозначно Kind Of Blue Майлза Девіса.
 
Добре. Піаністів на цьому альбомі було двоє, хто вони?
 
Білл Еванс і Уінтон Келлі.
 
Правильно. А мої студенти цього не знають.
 
І я не музикант.
 
Отож бо й воно! А вони музиканти. Я намагаюся їм пояснити, що авангард 50-х сьогодні не можна назвати авангардом. Це вже музейна музика. Але це важко, шалено важко. Вони не знають, кого називали Prez (прізвисько великого саксофоніста Лестера Янга. – Ред.). Вони не можуть на слух визначити Goodbye Pork Pie Hat (славетна п’єса Чарльза Мінгуса. – Ред.).
 
А що ж вони слухають?
 
Я не знаю...
 
 
 
«Я мрію про джазове радіо без політики»
 
Робота на радіо приносить тобі більше приємних моментів? Ти співпрацював з багатьма ефірними станціями, тепер з «Аристократами». Як ти туди потрапив?
 
Я послухав «Аристократів», і вони мені сподобалися. Я подумав, що дуже хочу працювати на цьому радіо, але нікому не можу про це сказати, бо не знаю, чи потрібен їм джаз. Причому це не гординя, не бравада ‑ я просто не вмію продаватися. А потім Влад Фісун запросив мене у свою програму, і там ми зустрілися із засновниками радіо. Після ефіру ми вийшли в коридор, і вони кажуть: «Олексій, а ви в курсі, що ми почали працювати на радіо завдяки вашим передачам? Одного разу ми їхали в машині, ви розповідали про Чета Бейкера, і ми були зачаровані. Ось тоді у нас виникла ідея зробити своє радіо. Завдяки вашій програмі». Я мало не заплакав. Вони тут же запропонували мені роботу. І наступного дня я вийшов в ефір.
 
Чи є якась відмінність ефірних станцій від інтернет-радіо?
 
Для мене ніякої. На «Аристократах» мені працюється в кайф, я там молодію. До мене ставляться з величезною повагою, у мене є своя публіка, людям подобаються передачі. Я тобі покажу, чому ця робота дорогого коштує. (Показує текст смс з російського номера з текстом «Спасибі Вам, Олексій, за передачу. І вибачте нас...». – Ред.). Ми це повісили на Facebook. За годину було 670 лайків. Подобається мені там працювати.
 
Як ти спілкуєшся зі своєю публікою?
 
Дуже просто. На сторінках Facebook ставлять питання, я на них відповідаю.
 
Ти якось назвав директорів радіостанцій наркодилерами.
 
Так, але до «Аристократів» це не має відношення.
 
Твої опоненти говорять, що вони лише виконують бажання аудиторії.
 
На здоров’я. У такому випадку вони отримують те, що ми сьогодні бачимо.
 
Я маю чотири варіанти ведення передачі. Мені подобається приходити на програму, коли у мене все є, і по ходу все поміняти.
 
Але чи мусять мас-медіа в принципі виховувати аудиторію?
 
Ну, хоча б якісь радіостанції... Ти знаєш, я у цьому році знову виграв пляшку віскі – 14 радіостанцій 1 березня передали пісню «Весна» гурту ВВ. Можемо з тобою посперечатися – на майбутній рік нічого не зміниться.
 
Ти згоден з тим, що інтернет-станції у цьому контексті більш прогресивні?
 
Звичайно. А ще інтернет-радіо зручніше для слухача. Якщо хтось пропустив мою передачу в прямому ефірі, він може наступного дня знайти відповідний подкаст і прослухати програму з будь-якого місця.
 
Ти буваєш зі своєю аудиторією досить жорстким.
 
Чому? Це було давно. Мене вже не дратує невігластво, і в мене є правило. Мої улюблені диктори Віктор Татарський та Олег Горський говорили мені: «Олексію, щоразу, коли ви виходите в ефір, пам’ятайте, що серед ваших слухачів можуть бути люди з вищою освітою». Я пам’ятаю це завжди.
 
Ти вважаєш, що з роками став м’якішим у спілкуванні з аудиторією?
 
Безумовно.
 
Це досвід?
 
Можна, я Жванецького процитую? «Я зрозумів, що ніхто не винен. І коли зрозумієш, що розкусив, і розкусиш те, що зрозумів, ти станеш тихим, милостивим і сивим. І тебе річки почнуть кликати, гори вабити, а ти сядеш у потяг, а колеса тобі: «Ніхто не винен, ніхто не винен, ніхто не винен». Все, справедливість перемогла».
 
Ти ненавидиш, коли тебе називають критиком.
 
Я готовий вбити за це. Я ніколи не був критиком. Я можу покритикувати когось у розмові з людьми, яким довіряю. Але судити чужу творчість аморально.
 
Але ж у музикантів трапляються не дуже вдалі альбоми.
 
Так, вони живі люди.
 
Як ти почуваєшся, коли тобі потрібно поставити в ефір композицію з альбому, який ти все-таки не вважаєш вдалим?
 
А я їх ніколи не ставлю. Це ж авторська програма. З моїм вибором композицій можна не погодитися. Слухач має на це право.
 
Ти вважаєш, це коректно? Скажімо, якщо ти робиш програму про конкретного виконавця.
 
Не показувати його слабкі альбоми? Так. Але я не назву альбом слабким – я скажу, що він неоднозначний, що я його не зрозумів. Я можу сказати, що та чи інша композиція, можливо, не зовсім годиться для ефіру і, можливо, її краще послухати індивідуально. Взагалі, коли я бачу, що людину більше цікавить кількість переглядів в інтернеті, ніж видання альбому, я розумію, що у цьому житті щось змінюється, і залишатися осторонь просто не можна. Або треба це приймати, або треба йти в таку глибоку внутрішню еміграцію з усіма можливими із цього наслідками...
 
Мабуть, це потрібно прийняти як даність.
 
Я це і роблю. У мене вистачає яєць прийняти той факт, що шматок моєї роботи – ведення концертів – вмирає як інститут. І я до цього готовий. Я колись для себе вибрав просту формулу. Мене звуть Олексій Коган. Люди знають, що я роблю, що я можу і чого я не можу. Якщо я їм потрібен, мене знаходять. Якщо у мене не дзвонить телефон, значить, я нікому не потрібен. І я готовий до такої ситуації.
 
Є щось у твоїй діяльності, що би ти хотів спробувати або поліпшити?
 
Я мрію про джазове радіо без політики і з хорошими авторськими програмами. Так, мені одного разу пропонували його зробити. Але з умовою, що я десять місяців роблю те, що хочу, а два місяці – те, що мені говорять. Але це не для мене. Почуття відносної свободи – це те, чим я можу похвалитися.
 
У мене є одна проблема – я не дослуховую до кінця людей. Із цим треба боротися.
 
Можливо, ти реалізуєш цю ідею з «Аристократами»?
 
Це якщо вони будуть якось розширюватися... Ти розумієш, все одно автоматичне радіо – це кльово, але має бути якась голова. Щоб не машина підбирала, в якій послідовності йтимуть треки. Це важливо.
 
Мені часто кажуть, що я легко працюю в ефірі. Звичайно, я маю чотири варіанти ведення передачі. Мені подобається приходити на программу, коли у мене все є, а потім по ходу все поміняти. А коли тобі є, з чого вибрати, це просто. Я звик працювати з дисками, і мене дратує, коли потрібно скидати треки в комп’ютер. Я пішов на пошту, а там мені прийшов новий диск. І на ньому така класна річ... А один мій добрий приятель якось сказав: «Якщо в тебе є щось, чого немає в інших, і ти не готовий цим відразу поділитися – ти лайно». А я не хочу бути лайном. Мені колись поставили слушне запитання. Мовляв, у чому ваше досягнення, ви ж ретранслятор. Нічого не створюєте – берете те, що вже створено. Я подумав – а це дійсно так.
 
Ок. А що б ти хотів поліпшити?
 
У мене є одна проблема – я не дослуховую до кінця людей. Із цим треба боротися. Але що добре в мені залишилося – вмію радіти успіхам інших. Я ніколи не заздрив. І я ніколи не самостверджувався за чужий кошт.
Тема с вариациями LIVE

Новости

Авторский проект Алексея Когана «Тема с вариациями. Live» возвращается!

Подробнее

Музыкальный open-air.

Подробнее

XVI всеукраїнський конкурс дитячо-юнацького джазу.

Подробнее