вход

АвторизацияЗакрыть

Космос у космосі

30.12.2009

Квартет Yaremchuk-Doneda-Blondi-Nakatani на JazzBez у Львові.

Yuri Yaremchuk – кларнет, бас-кларнет, сопрано-саксофон, перкусія
Michael Doneda – сопрано-саксофон
Frederic Blondi – препарований рояль
Tatsuja Nakatani – гонг, перкусія


                               В сильный мороз даль не поет сиреной. В космосе самый глубокий выдох
                         Не гарантирует вдоха, уход – возврата. Время есть мясо немой Вселенной.
                                              Там ничего не тикает. Даже выпав из космического аппарата,
                Ничего не поймаете: ни фокстрота, ни Ярославны, хоть на Путивль настроясь.
                                    Вас убивает на внеземной орбите отнюдь не отсутствие кислорода,
                            Но избыток времени в чистом, то есть –  без примеси вашей жизни виде.

 
                                                                                                   И. Бродский, Эклога 4-я (Зимняя)
 

Приготуйтесь до проникаючої серйозності. Парадокс: попри всі бурхливі емоції та враження, викликані нею, така музика водночас спонукає до вдумливого та спокійного аналізу. Отож, звіримося з записами Журналу спостережень.

Вдень музиканти дають інтерв’ю для ‘Дзиги’. Всі сидять за великим столом у ‘Квартирі 35’ на Вірменській. Розмовляють насамперед Блонді та Донеда. Накатані досить мовчазний. Часто відмовляється відповідати на питання. Сидить, відкинувшись на спинку стільця та дивиться у стелю. Розчісує пальцями довге волосся, палить та вочевидь нудиться.

Трохи згодом, ближче до шостої, можна спостерігати дивну сцену саундчеку. Тацуя лежить на спині біля своїх барабанів та робить вправи на скручення, закидаючи ліву ногу праворуч (потім він пояснив, що від регулярного тягання важких інструментів часом непокоїть поперек). Фредерік сидить на східцях до авансцени та розрізає ножицями волокно, що використовують для виготовлення смичків. В той же час продовжують налагоджування роялю, яке зайняло мало не годину. Яремчук виставляє свої кларнети поряд з різнобарвним ‘господарством’ Блонді, розкладеним на чохлах, ганчірках та у коробках. Тут і палички, які він потім всовував між рояльні струни (вони вертикально стирчали над стінкою корпусу), і розмальовані кульки, і прецікава чи то дерев’яна, чи то каучукова штукенція, формою і розміром схожа на невеличку консервну банку, призначення якої вдалося встановити пізніше. За кількістю та дивністю начиння від француза не відстав лише японець: навколо його перкусійної установки була зібрана така сама купа немузичних на дилетантський погляд предметів. З-за лаштунків з суворим виглядом виходить Донеда. Музиканти обговорюють акустичні особливості театру ім. Марії Заньковецької. ‘Відмінні!’ – приходять вони до висновку і споглядають за тим, як Блонді ‘готує пацієнта до операції’. Беззахисний рояль приймає у себе добру частку інструментарію знаного піаніста. Здається, все готове до виступу.

Важливе зауваження: музиканти наполегливо просять, аби на концерті не було жодних фотокамер. Тільки під час аплодисментів та найбільш голосних епізодів. Воно і зрозуміло, бо зайві шарудіння та метушня – не кажучи вже про нерідкі в таких випадках спалахи – можуть добряче завадити сприйняттю філігранної нюансованої програми. В результаті, видався один з чи не найбільш спокійних виступів за весь фестиваль. Публіка прикипіла до своїх місць та дихала через раз, слідкуючи за кожним ледь чутним звуком. І лише кілька найакредитованіших з акредитованих майстрів витримки та діафрагми часом виринали з темряви попід сценою. Але така в них робота.

Ведуча чомусь досить довго (хвилини чотири) готувала публіку, обережно відмічаючи: той, хто сьогодні прийшов, знав на ‘що’ він іде. Аж ось можна було починати зворотній відлік. Вісім… сім… Виконавці з’являються на сцені. …Шість… п’ять… Беруться за свої інструменти. Три… Яремчук та Донеда набирають у легені повітря. Один…

Починається все з тихого шурхоту: кларнет наче говорить пошепки, налаштовуючись на потрібну частоту. Потім до нього доєднується відривчастий саксофон. Майже одночасно вступають позойкування препарованого роялю та смичковий гонг, звук якого є балансуванням між віолончеллю та інструментом для прирізки металу.

Весь концерт – а це майже 50 хвилин – формально можна вважати однією п’єсою, хоча умовний поділ на логічні частини теж не втрачає змісту. ‘Місця збірки’ відповідали найбільш тихим моментам, що часом переходили у паузи. Здається, всі четверо дотримуються схожої думки про важливість тиші і її роль у музичному витворі. Одне з максимальних затухань звукових коливань можна було констатувати хвилині на чотирнадцятій, коли після досить агресивного пасажу перкусії все стихло; тоді Блонді взяв кілька акордів, торкнувшись безпосередньо клавіатури, а не внутрішньосплетінь роялю. За якусь мить обережно в пів дихання вступили духові, і розгойдування почалося знову. Ще кілька таких моментів можна було нарахувати в ході композиції. Вирізнилася пауза десь хвилині на тридцять другій: в той момент, коли Фредерік застиг на мить над струнами, а Тацуя замахнувся із смичком у руці для наступного звуковитвору, хтось у залі подумав, що виступ добіг кінця і почав було плескати у долоні. Кілька сусідів наслідували його приклад, але за секунду стало зрозуміло, що аплодисменти передчасні і вони зніяковіло стишились.

Мішель Донеда грав пристрасно. Він переходив від уривчастого шепотіння до хвилеподібного скигління, від чогось, схожого на свист до схвильованих зойків. Його сопрано-саксофон вів тривожну лінію у секції духових, яка летіла ніби трохи попереду інструменту Яремчука. Хоч Юрій також використовував сопрано, але найбільш цікаве звучання було у пари саксофону і кларнету чи бас-кларнету. Особливо коли львів’янин видавав пунктирні низькі видихи на бас-кларнеті, а француз звивисто кружляв десь у верхах. Іноді у них виходило щось на зразок чудернацької атональної мелодіі, майже в унісон. Частіше – інтелігентна дискусія з приводу; із наведеними аргументами та відстояною позицією з кожного боку. Також Яремчук вдавався до перкусійних практик: парою чудових мідних тарілочок, зціплених шкіряною мотузкою, він дзвенів у повітрі та стукав по підлозі сцени, а також крутив у руках ще один автентичний інструмент. Невеличке коло-каркас, затягнене тонкою шкірою, із ручкою та двома нитяними кульками, прикріпленими з боків. Якщо різко повертати його в ту чи іншу сторону – кульки з розмаху вдаряють у натягнений матеріал, генеруючи тихий стукіт.

Найбільш вражаюче виглядали, звісно, Блонді із Накатані. Обидва – один навпроти одного – поралися серед своїх численних приладь із виглядом сконцентрованим та рішучим. І якщо японець більшу частину часу все ж сидів, то француз – стоячи з нахиленим уперед корпусом, залазив якнайдалі у нутро роялю, виринаючи лише при потребі поплескати по клавішах. Але, зрозуміло, не звичні тони та бемолі чули ми тоді: приглушені встромленими між ними паличками та іншими звукозмінними пристроями струни робили саунд схожим на музичну шкатулку, дитячі механічні інструменти (пам’ятаєте, були такі, з руків’ям, що його треба було крутити) чи, навіть, недолугий карільйон. Спеціальні волокна, попередньо порізані та скручені у джгути він просовував попід струною і тяг на себе, долаючи її спротив. У кришці роялю примарно віддзеркалювались всі маніпуляції  піаніста-препарувальника. А тою самою циліндричною штукенцією Фредерік уперто водив вздовж рояльних струн, створюючи моторошне протяжне гудіння. Воно, однак, дуже пасувало гонгу, торець якого Накатані тер то одним смичком, а то й двома одночасно. До речі, пізніше з’ясувалось, що сам інструмент, близько метра у діаметрі, було привезено скоріше за все із Китаю, хоча Тацуя точно не пам’ятає. Але і без гонгу в нього діставало начиння: численні тарілочки, мисочки, якими він мало не жонглював, палички із різними насадками, якийсь прямокутний брусок – все це ‘співало’ на поверхні двох стаціонарних барабанів, які і складали сьогодні робоче місце японця. Трохи шкода, що коли слідкуєш за грою таких чудових імпровізаторів увага розсіюється і втрачаються якісь нюанси гри кожного з них. Так і має бути, для розмаїття і насиченості загальної картини. Але, напевне, почути вживу соло-номер Накатані, так само як і Блонді, було б однаково захоплююче.

Завершили виступ у цілковитій тиші. Зал, навчений пам’ятним епізодом, застиг в очікуванні секунд на тридцять. Аж коли музиканти розслабились зовні, змінили сценічну позу на звичайну, побутову поставу, всім своїм виглядом ніби промовляючи ‘Ну, що ж ви? Ми вже закінчили’, – тоді лиш почули заслужені овації.

Вийшовши на біс, вони зіграли десятихвилинний відривок і так міцно вступили, що навіть зуміли контрастувати самі собі. Виглядало, ніби до того авангардисти обережно і ретельно добирали кожен звук, розраховуючи власні сили, намацували шлях, а тепер вдарили у повну міць, не бачачи дороги. Не скажу, що цей другий варіант був кращим. Мені набагато більше сподобалась, вразила та ювелірність, що проходила лейтмотивом через весь попередній виступ, додавала йому вишуканості та, навіть, такої собі аристократичності. В ньому безперечно були і сильні місця, насичені, із великою амплітудою темпераменту, але, зрештою вони вкладалися у цю концепцію тендітної обачності. Десь із половини композиції на біс темп змінився на повільніший і повернулася попередня граційна манера. В будь-якому разі, п’єса була ефектним завершенням виступу.

Дивувала, при повній і цілковитій імпровізації, певна… академічність подій на сцені. Так, саме це слово найкраще відображає характер музики. При чому ця несподівана академічність цілком не є чимось вимушеним, а скоріше природнім зворотним ефектом, побічною дією. Але при тому free improv, доведеному до абсолюту, така суміш контекстних ефектів справляла враження чогось неземного, чогось з іншого виміру, занадто кристально справжнього – наче повітря було розріджене і час збігав у якийсь інший спосіб. Тож, не знаю хто як, а я здійснила свою персональну подорож у космос, навіть не пристібнувши паси безпеки. І коли до Яремчука хотілось звертатись не інакше як ‘товариш начальник польоту’, бо не в останню чергу саме завдяки його авторитету ‘Дзизі’ вдалось привезти цей інтернаціональний проект, а іншим музикантам дякувати за сотворіння нового всесвіточку, я зрозуміла – треба вийти на свіже повітря. І неважливо, хто там грає далі: ‘таке’ треба фіксувати у свідомості різкою зміною обстановки.
Трохи згодом була вечеря у тій самій ‘Квартирі 35’. Юрій виглядав дуже задоволеним. Вони з Мішелем розмовляли про російського поета-футуриста Веліміра Хлєбнікова, якого Донеда дуже полюбляє, хоч і читав лише у французькому перекладі. Блонді із Накатані сиділи поряд і жартували про всілякі дурниці. Звичайні люди, думалося, симпатичні, привітні. І де той перемикач, що робить їх на сцені такими незворушно-потойбічними, а поза нею – відкритими і близькими. Але ж бо, про підтвердження позитивних стереотипів. Коли я несподівано для себе промовила, що найбільше, на мою думку, до музики Блонді пасує словосполучення ‘хірургія звуку’ (‘sound surgery’), вони з Мішелем зробили такий зовсім однаковий невимовно-чудовий і неможливий до описання вираз обличчя, який можуть зробити виключно французи. Щось на кшталт ‘Що ви кажете? Насправді? І треба ж. Я подумаю про це’ в одну секунду.

Це був другий виступ україно-франко-японської четвірки в рамах Jazz Bez’у. Кілька днів до того вони були у Любліні, а завтра мали їхати у Санок. Відчуваючи легку заздрість до жителів прикордонного польського містечка, я все ж раділа за них. Може хтось так само відкриє для себе новий всесвіт і новий вимір. І ще думала: про деякі речі не можна сказати, чи подобаються вони тобі. Можна просто відчути, що вони для тебе рідні. І коли ти це відчуваєш – вже більше не можеш від них відмовитись.

Текст і фото - Анна Вовк
Коментувати в нашому блозі (ЖЖ)

Тема с вариациями LIVE