вход

АвторизацияЗакрыть

Изнутри та ззовні: один взгляд і один погляд на Live in Blue Bay

05.09.2010

Інтерв'ю Анни Вовк з Енвером Ізмайловим і Романом Колядою.

У ці вихідні у Коктебелі проходить фестиваль Live in Blue Bay. А поки він триває, хочу поділитися із вами «думками з приводу», якими зі мною – в свою чергу, хоча і трохи раніше – поділилися двоє людей. Кожен з них різною мірою є причетним до цього фестивалю. Перший – як учасник і організатор. Другий – як журналіст і критик. І обидва вони причетні до українського музичного та, певною мірою, джазового процесу. Але годі відміряти міри. У нас є дві точки зору. Точка зору номер один – изнутри – від Народного артиста України, гітариста Енвера Ізмайлова (хто знає, можливо саме в ті хвилини, коли ви це читаєте, він виступає на фестивальній сцені). Точка зору номер два – ззовні – від замісника головного редактора газети «Известия в Украине», ведучого програми "Український вимір" на УР-1 , піаніста-імпровізатора Романа Коляди.


Энвер Измайлов: мысли о Live in Blue Bay


Фестиваль Live in Blue Bay, который состоялся в Коктебеле в прошлом году, прошел очень хорошо. Мы конечно надеялись, что все будет в порядке. Но неожиданно для нас, он прошел даже лучше, чем мы предполагали. Хотя были некоторые сложности с организационными вопросами. Но благодаря хорошей фестивальной команде мы это все преодолели. Знаете, сложности бывают на любом мероприятии. Главное, что фестиваль проходил в прекрасное время – в сентябре, когда даже погода соответствовала духу музыки и была классная атмосфера. Среди тех, кто выступал, можем вспомнить Алексея Козлова, Сергея Манукяна и многих других. На самом деле, мне трудно судить, потому что я все время был или на сцене или за кулисами. Но то, что я чувствовал со сцены – было здорово. Публика реагировала сразу, шла ответная реакция: это чувствуется, когда люди слушают и слушают внимательно. Мое впечатление о Blue Bay составилось лишь по двум дням, а затем нужно было срочно уезжать. В этом году я узнаю больше (смеется). Здесь было много совершенно разной публики: возрастная категории от нуля и до самой старшей. Были дети, бабушки, молодые люди. И было много положительных эмоций - ни одного равнодушного человека. Насколько я мог судить по отзывам, которые слышал после – понравилось, помнят, благодарят. Я сказал себе, что фестиваль удался.

В прошлом сентябре проходило два фестиваля: Live in Blue Bay и Jazz Koktebel. Наверное для публики это хорошо, она видит, что происходит концентрация джазового движения в одном и том же месте почти в одно и то же время. А что это значит для организаторов обоих фестивалей?

Не знаю, но по содержанию могу сказать, что Live in Blue Bay более выдержан стилистически. Программа Jazz Koktebel содержала элементы ди-джейской музыки – это все-таки уже не чисто джазовый фестиваль. На Live in Blue Bay присвутствует джаз, с элементами восточной музыки, фольклорными вкраплениями, но никаких ди-джеев. Также мы проводим мастер-классы. В прошлом году я не принимал в них участия, но в этом – буду. Также хорошо, что есть две фестивальне сцены. Послушал на одной – понравилось, не понравилось, перешел через дорогу – послушал на другой. Стратегически очень правильный ход. Одно другому не мешает.

Роман Коляда: думки про Live in Blue Bay

Я до Коктебеля із 2006 року приїжджаю як годинник щороку, а іноді навіть по кілька разів на рік.

Ви приїздите на джазовий фестиваль?   

Так, все почалося із Jazz Koktebel, а потім був вже не тільки Jazz Koktebel … Взагалі, якщо є можливість на кілька годин «прольотом» заскочити в Коктебель: чи в дегустаційний зал, чи на пляжик, чи зайти в улюблену кав’ярню (не скажу назву, бо буде реклама), то намагаюсь її не проґавити. Фантастичне місце цей Коктебель. Дядько Волошин був «не дурак». І зовсім невипадково сюди приїхав, і невипадково ці пагорби живописав у своїх акварелях та згадував у віршах.

Чи відвідували ви минулорічний фестиваль Live in Blue Bay?


Ні, я не був на ньому. Але чув дуже багато відгуків. Найголовніше – що це був дуже «правильний» фестиваль за атмосферою. Я абсолютно свідомо утримуюсь від паралелей Live in Blue Bay – Jazz Koktebel, хоча це бринить у повітрі. Я не знаю, чи робить хтось це комусь «у піку», хоча напривеликий жаль глобально в українському джазовому процесі це присутнє – оте взаємне крутіння один одному дуль. Але хотілося б сказати, що перший Live in Blue Bay за відгуками пройшов добре. Що буде в цьому році – покаже практика. Поки що я бачу великі зусилля організаторів, ось навіть за отим превью чи пре-паті (прес-конференція із концертом Синтіїї Скотт, що відбулася 15 липня у Коктебелі – прим.авт.), щоб все було правильно і «чьотко». Дуже не хотілося б, щоб Live in Blue Bay перетворився на фестиваль одних і тих же імен; хочеться, щоб було побільше відкриттів. Певна така собі криза Jazz Koktebel – ми все-одно не уникнемо цих порівнянь –  пов’язана з тим, що для кількох попередніх фестивалів вони робили карколомно-зіркові лайн-апи. І треба бути свідомим того, що аби регулярно привозити Стенлі Кларка, Біллі Кобема або Арчі Шеппа – треба «нємєрєно грошви». А зараз просто так кидати гроші на вітер ніхто не буде. Отже у Jazz Koktebel шукають якісь свої шляхи. А Blue Bay іде своїм шляхом. І дуже хотілося б, щоб в результаті виграли двоє: щоб виграла публіка і виграв джаз. Тоді все решта складеться. Слава Богу, ці фестивалі не відбуваються одночасно. Вони все-таки рознесені у часі, хоча і тісненько. Тобто по-нормальному, якщо хочеться побувати на обох фестивалях, треба тут на два тижні засісти. Ну може так і задумано. І це ще більше «підігріє» оксамитовий курортний сезон в Коктебелі. Всі місцеві продавці шаурми будуть просто вкрай щасливі. Чи стане колись Коктебель Монтрьо – сказати важко, «но нас и здесь неплохо кормят».



Хіба з цікавим співрозмовником можна обмежитися однією темою? Звичайно – ні! Тому у другій частині цього матеріалу ми приводимо Взгляд і Погляд наших співрозмовників на най найголовніше. На Музику.

Энвер Измайлов: играешь, играешь, а потом бац!

У меня нет любимой гитары. Ну что значит любимая? Вот ты ее любишь, любишь, играешь, играешь. А потом встретил другую – полюбил (смеется). Нет приоритета, я ко всем отношусь с симпатией. Но на сегодняшний день больше предпочитаю играть на «Аваксе» (киевская мастерская гитарного дизайна– прим.авт.), у меня их трехгрифная гитара. Также я использую канадские гитары Godin, ну и Yamaha.

Какие увлечения, страсти есть в вашей жизни помимо музыки?

То, чем я занимаюсь – мое главное увлечение. Если говорить о каких-то чисто человеческих вещах, то это море, отдых, общение.

То есть музыки вам хватает с избытком – и не хочется от нее отвлекаться?


Да. Это, по-моему, единственный выбор в моей жизни, где и хобби, и профессия соединены в одном.

Вы играли два номера в концерте в дуэте с Бобби МакФеррином на его концерте, который в январе этого года организовал в Киеве продюсерский центр «Jazz in Kiev». Вы ведь их практически не репетировали?

Ну, минут пять-десять. Но это была даже не репетиция, а скорее саундчек. И словесный план действий. Мы сказали друг другу: ты иди за мной, а когда я тебе моргну – я пойду за тобой. Вот это джаз! Когда ты не готовишься, а берешь и играешь. И понимаешь партнера с полуслова. Это как пришел-увидел-победил. Это и есть джаз. Мне кажется, что это самое правильное определение.

Кого из молодых украинских гитаристов – не обязательно джазовых – вы могли бы выделить как талантливых и интересных музыкантов?

Много очень и хороших, и талантливых. Просто нужно, чтобы они засветились. В Крыму есть Виталий Макукин, Тирам Усманов – хорошие профессиональные музыканты. В Киеве тоже очень много хороших гитаристов, например Сергей Чантурия. Денис Донцов? Да, замечательный традиционный джазовый гитарист, отметил его для себя. Имена мне сейчас трудно вспомнить, хотя визуально я знаю этих людей. Я в основном могу рассказать о певицах, барабанщиках – тех, с кем я играю. С гитаристами-то я не играю.

Есть ли украинская гитарная школа как таковая? Или это дело стиля отдельных исполнителей?

Что касается традиционной джазовой музыки, то это Владимир Молотков. Я очень хорошо его знал. Также Владимир Манилов. Что касается классической гитарной школы – я не играю классику, не могу назвать кого-то конкретно. Конечно, стилевые особенности у нас… Вот, например, тот же Денис принадлежит к чисто традиционной школе: все играет как там написано и делает это профессионально. Как, впрочем, и многие музыканты. Я думаю, что со временем, с годами он найдет свой собственный почерк. Он играет традиционно хорошо, здорово, но чтобы найти свое собственное лицо ему надо еще немного пожить, поиграть разную музыку и тогда это произойдет само собой.

Много ли у вас учеников, которым вы передаете свое мастерство?

Я периодически даю мастер-классы. Но основном не в Украине, а за рубежом: в США, в Финляндии, Германии, Швейцарии.

Вы счастливый человек?


Нет. Я очень счастливый человек!


Роман Коляда: мухи окремо, музи окремо

Я їхав на прес-конференцію фестивалю Live in Blue Bay  як журналіст. Я отримав акредитацію, в руках у мене було посвідчення про відрядження, а в кишені диктофон. Але так вийшло, що я трохи пограв соло в концерті, що відбувся після прес-конференції, перед самим джем-сешном. Це некерований процес – це джаз. Але джаз не в музиці, а в подіях навколо музики. І це означає, що присутня якась енергія, присутній якийсь драйв в тому, як люди спілкуються, як виникають творчі задуми. Це справді дуже надихає. При тому, що я граю, як багато хто каже, і може вони праві, не зовсім джазову, а може і зовсім не джазову музику. Скоріше неоромантику.

За версією Олексія Когана це нью-ейдж.

Я не дуже люблю це слово, хоча Коган близький до істини. Просто у цього поняття є ще й філософські відтінки. А я із тим дуже обережний. Якщо казати суто про стиль музики – так, щоб було найзрозуміліше, то справді нью-ейдж.

Ви граєте як соло, так із іншими музикантами. В якому складі почуваєте себе найкомфортніше?

Комфортно виступати в тому складі, який знаходиться в моменті істини на сцені. Можна «виїхати» за рахунок професіоналізму. Але це буде максимум дуже технічно. Я люблю – і, зрештою, тільки так і роблю – грати з музикантами, які відчувають, чому вони тут. Хоча б на скількись. Бо на сто відсотків ніхто не відчуває.

Якщо ви в колективі, то ви жорсткий лідер чи покладаєтеся на плин подій?

Я дивний лідер. Бо я прагну того, щоб музиканти імпровізували. А вони дуже стогнуть через це. Музиканту набагато спокійніше мати перед собою розписану партію, зіграти її і там, де вписано «improvisation», відімпровізувати своє і все. Я ж прагну повної свободи. В процесі репетиції показую партнерам якісь мотиви, нариси найзагальнішої структури. І найвищий кайф для мене, коли ми граємо три концерти поспіль і в тих трьох концертах одна і та сама тема звучить зовсім по-іншому. Там є мелодія, вона впізнавана, навіть структура та сама, але оце сплетіння інструментальних тембрів фортепіано, баяна та скрипки (також ми іноді долучаємо саксофон, флейту) щоразу інша. Це складно для музикантів. Вітя (Віктор Крисько, скрипаль, що грає разом з Романом Колядою – прим.авт.) колись сказав «Рома, ну страшно ж ходить по минному полю!». Але коли те мінне поле пройшов - то все таки класно.

Чи полюбляєте ви джем-сешни? Ви грали в клубі «Богема» після концерту пре-паті Live in Blue Bay. Це був іще не джем-сешн, але щось близьке.

Знаєте, ще єдиний такий суто джазовий прикол, який мені поки невластивий. Можливо тому, що я не ставив це собі за мету. Що таке джем-сешн? Там в переважній більшості виконуються стандарти, або ж принаймні чиясь п’єса, яку вже всі знають. Для цього ті стандарти треба ж просто сісти та повивчати.

Або ж можна просто забацати таку колективну-імпровізацію-в-цьому-моменті-тут-і-зараз?


Можна. Напевно я просто не потрапляв у відповідну ситуацію. Слухати джем-сешни люблю, а от приймати участь – поки що це для мене terra incognita. Можливо, на мене чекає ще одне велике відкриття. Ніколи не кажи ніколи!

Знання музики на… глибокому рівні – наскільки це заважає бути журналістом? Може ви занадто критично ставитеся до колег, які виступають на сцені?

Ні, бути журналістом не заважає. Я намагаюся бути гранично толерантним і стримувати у такому-сякому журналістському цинізмі, бо сам знаю як воно бути в цій шкурі. Звісно це не означає, що якщо я чую відверту «лажу» я не скажу, що це відверта «лажа». Музична освіта – а я музикознавець за фахом, спеціалізований на академічній музиці – розвиває професійне чуття на хорошу музику в будь-якому стилі. З іншого боку, знання музики страшенно заважає бути музикантом.

Справді?

Поясню чому. Колись Валентин Васильович Сильвестров сказав шикарну фразу: «Музика повинна захопити зненацька». Коли ти сидиш, щось граєш чи пишеш (я рідко пишу ноти, найчастіше імпровізую) і думаєш: оце хтось так до мене грав, а якщо я так напишу, це буде банально, а якщо я напишу отак, це буде занадто експериментально чи ще якось… Не буде музики при такому підході! Музика повинна з’являтись як вогонь у первісної людини: от вона сидить, тре паличку, тре-тре і потім – бац! – спалахує полум’я. Те ж і в музиці. Це те, що я називаю натхненням: той момент істини, який виникає в процесі живого музикування. Ти сидиш, щось там ворушиш пальцями, награєш якісь вправи – і воно спалахує у тебе під руками. І це буде справжня музика, яка чіплятиме людей, щира музика. А це головне. Як би хто там не крутив носа – це ж неоромантика, і Шопен уже так написав! Це до питання про музикознавчу освіту. Я став почуватися більш-менш вільно лише коли сказав собі: стоп! Отут мухи, а отут котлети. Отут ти музикознавець і критик, а отут просто граєш як ти відчуваєш.

Може просто треба у всьому мати міру?

Зрештою, так. Інакше я можу себе закритикувати краще, ніж будь хто. Але це означатиме, що я сидітиму в куточку і нічого не робитиму як музикант. А хочеться. Є якийсь внутрішній зміст, емоції, світорозуміння, які хочеться донести саме в музичній формі. Бо я мав і, після певної перерви, знову маю змогу робити це як радіожурналіст шляхом безпосереднього мовлення; як газетяр, пишучи колонку в «Известиях»; як поет, наскільки мені дозволяють вміння. От такий я жадібний. Хочу в будь-якій формі, яка мені хоч трошки доступна, виражати себе. Зараз збираюся показати одним-другим дуже шанованим мною українським виконавцям кілька власних пісень, які я б дуже хотів, аби вони заспівали. Сам я не візьмуся цього робити -  все-таки я мислю себе як інструменталіст.

А що стосовно живопису?

Нє покажу! (сміється)

 

Текст - Анна Вовк
Фото - Максим Верный

Комментировать в нашем блоге (ЖЖ)
 

Тема с вариациями LIVE

Афиша

LAURA MARTI SHINE

25 апреля 2019 19:00
Киев Театр на Подолі

Подробнее

26-04-2019 LAURA MARTI SHINE

26 апреля 2019 19:00
Киев Театр на Подолі

Подробнее