вход

АвторизацияЗакрыть

Belle Коктебель

16.10.2010

Репортаж Анни Вовк про фестиваль "Джаз Коктебель 2010": роздуми на 36 тисяч знаків.

Уявіть собі ранок вересневого понеділка на морському узбережжі. На подвір’ї будинку Волошина символічно передають естафетний мікрофон від джазового фестивалю літературному. Тобто Олексій Коган читає Геннадія Шпалікова, а Наталія Лебедєва грає Stella by Starligt, після чого під її імпровізації поети починають декламувати власні вірші. Добра нагода аби, прогулюючись поміж небагатьох у цю годину та погоду пляжників, підбираючи де-не-де зелене каміння (колекція мінералів за кольоровою ознакою), витрусити зайвий мотлох із голови та остудити ноги у непривітному постштормовому морі після напруженої біганини…

Чотири дні і три ночі

…між двома сценами фестивалю Jazz Koktebel 2010, що від 9 до 12 вересня ледь не цілодобово ставив на вуха невеличке містечко. А як же без біганини, коли від камерної «Волошинки» до галасливої Nu Jazz добрячих кілька кілометрів? А деякі вельми цікаві концерти на обох майданчиках – доволі тісненько зведені у часі. Поставивши собі завдання впоратись із цією ситуацією (на відповідне запитання до організаторів на прес-конференції перед початком фестивалю отримали заспокійливе «а це вже як доведеться: ніжками, рікшами»), ми з ним відносно успішно впоралися. Тож і матеріал наш побудуємо відповідним чином. Розкажемо про події на кожній зі сцен окремо, але із вкрапленнями перехресних нотаток.

NuПрихований джаз або Аукціон небаченого розгардіяжу

Концерти на великій (не кажемо «головна», бо ж організатори свідомо намагалися уникнути ієрархій і пріоритетів) сцені розпочалися на другий день фестивалю. Та без усіляких ієрархій, судячи з кількості присутніх людей, це був основний опен-ейрівський майданчик. За результатами оперативного опитування, проведеного у потязі по дорозі із Києва до Феодосії: з усіх пасажирів приблизно половина їхала на Jazz Koktebel, а половина з тієї половини – на «АукцЫон» та «Сєрєбряную Свадьбу». Що ж, епохальному за своєю суттю виступові Ела Фостера з боку аудиторії приділялося менше уваги. Хоча фестивальна верхівка підкреслювала його значущість – навіть «виписала» ведучого Волошинської сцени, радіожурналіста Олексія Когана, аби він разом із Настею Касіловою провів вечірній суботній концерт на Nu Jazz’і. Та що там казати: сама атмосфера та локація – на камінні, просто неба та впритул до морських хвиль – наче промовляла «відривайся та не став зайвих запитань». Навіть за великого бажання сконцентруватися та вслухатися у нюанси було сміховинно. Це вночі. А от денні концерти навпаки починалися дуже сонно, поступово переростаючи у ді-джейські сети, що потроху розтрушували-розігрівали публіку перед вечірніми виступами.

У п’ятницю близько опівдня грали єкатеринбуржці Free-Spoken Band. Вони разом із вокалісткою Тетяною Балакирською до того проїхались туром по більш ніж десяти містах Росії та України. Завітали і до Києва та навели добрячий гармидер у Хмільній Бочці: хто був, той зрозуміє. Це стосується їхньої власної програми: в тій частині, коли вони грають із Тетяною, хлопці стають сама скромність та душевність. Барабанщик Ігнат Кравцов – найбільш емоційний і енергійний із феесбешників – грав і на суботньому денному концерті. Тут організаторам спало на думку зібрати «фестивальний» квартет. До Ігната приєднались басист Ілля Алабужев та Єфим Чупахін, піаніст і лідер харківського Acoustic Quartet. Співала з хлопцями Тамара Лукашова.

Утім основна «движуха» була на вечірніх концертах. В п’ятницю на Nu Jazz’і починала така собі united skandinavian nations` band – тріо під назвою Faerd, один з учасників якого швед, двоє – данці, а їхня вокалістка взагалі походить одночасно із двох країн – Данії та Норвегії. Сопрано-саксофоніст Ескіль Ромме та Йєнс Ульфсанд на бузуці вже встигли виступити за день до того на маленькій сцені у форматі дуету. Тож чого очікувати від інструменталістів, навіть разом із скрипалем Петером Урбрандтом – було вже більш-менш зрозуміло. Пікантності цьому холоднуватому і крихкому звучанню додала Жюлі Йєтланд. На великому екрані за спинами музикантів, куди транслювалося відео з двох камер з боків сцени, можна було розгледіти її довжелезні, ледь не до колін дреди. Та не тільки своїм волоссям привертала увагу ця дівчина. Вона із легкістю переключалася із «нормального» співу на всілякі експериментальні витребеньки типу хрипів, шепотіння, зойків, зітхань чи просто трусила мікрофоном коло обличчя, створюючи м’яке вібруюче звучання. «Я часто працюю із фрі-джазовими музикантами», - розповіла Жюлі після концерту. «Навряд чи ви їх знаєте – це чуваки із мого музичного коледжу. Одного разу я виконувала дуже важливе перкусійне завдання. Я ритмічно стукала склянкою об підлогу протягом усієї пісні. Коли ви думаєте пісня закінчилася? Правильно, коли я нарешті розбила ту кляту склянку!». Найкраще можна було оцінити її вміння та музичний смак під час сольного номеру – співачка виконала а-капелла невеличкий medley із кількох норвезьких народних пісень. Щоправда, неочікуваний додатковий звуковий бекграунд створював вітер, що дув на відкриту сцену із моря – повітряні потоки були настільки потужними, що навіть поролонова накладка на мікрофоні була безсила перед низьким поривчастим гудінням. Молода вокалістка вже має певні відзнаки: випустивши платівку минулого року, вона була визнана найкращою співачкою у Даніі. «Це такий собі данський аналог «Греммі». Звичайно це важливо для мене, я досить амбітна, якщо справа стосується музики» - зізнається Йєтланд. В порівнянні із сивими дідусями з Faerd тріо Жюлі виглядає просто підлітком, та у них є дуже важлива спільна риса – любов і плин до свого коріння, бажання переосмислити культурний досвід предків та показати його іншим людям. Як от джаз-коктебельській публіці. Серед виконаних композицій: скандинавська мелодія 17 сторіччя, норвезькі, польські та ірландські танцювальні мотиви, шведська любовна пісня та композиція, написана Петером під враженням від курдської музики – «мій скандинавський тріб’ют курдам», як пожартував він.

Не будемо довго розводитись про білорусів із «Сєребряної свадьби». Судячи із надмірного ентузіазму моїх колег з даного приводу – вони із задоволенням зроблять це краще. Скажемо лише, що назву своєї майспейсівської сторінки – freak cabarett – вони виправдовують на всі сто відсотків. До речі, про фріків: більш цікавим нам видається виступ Карла Ріттера, що у той самий час відбувався на Волошинській сцені. Та про це пізніше. А от давайте краще повернемося думками до Nu Jazz’у та трохи поговоримо про «АукцЫон».

Випереджаючи будь-які запитання, запевнимо:  ніякої «спеціальної» чи «ексклюзивної» програми виключно для фестивалю Jazz Koktebel, як наголошувалося у програмці, пітерці не робили. Все, власне, було як завжди. Ті ж самі пісні із відносно свіженького «Девушки поют» та більш витриманих часом альбомів: «Фа-фа», «Печаль», «Зимы не будет». Але в тому-то і прикол гурту, що кожного разу ті самі пісні перетворюються на справжній, даруйте, аукціон безкрайнього божевілля. До речі, публіка вже і без того була у відповідному стані. Люди просто казилися – страшно було глянути з-попід майданчика коло сцени, ближче до якого тулилися «представники ЗМІ», назад на живе море голодної до «зрєліщ» юрби. Окрім постійного за останні кілька років складу, до «АукцЫону» доєднався також фаготист – це сталося випадково, як пояснили музиканти наступного дня на прес-сейшені (вигадка прес-секретаря фестивалю, прес-конференція, завуальована під неформальне спілкування). Олег Гаркуша у своєму блискучому костюмі та білих рукавицях а-ля «я надел все лучшее», зі звичним гамузом примочок типу бубну, дудок та маракасів був, як завжди, схожий то на приму-балерину, то на зальотного фраєрка із сусіднього кафе-шантану. Позерство, скаже хтось? Краще за все тут навести невеличкий епізод із того ж таки прес-сейшену. У Гаркуші запитують: «Олеже, скажіть, а як ви придумували свій образ? Як він формувався?» Дмитро Озерський – клавішник, трубач та автор багатьох текстів до пісень гурту – в ту ж секунду відповідає: «А він нічого не придумував! Він такий по життю…» Та найбільш яскраве враження, на мій погляд, забезпечив все ж таки Волков. Посеред виступу він у розпалі музикування зламав смичок. «Видно, він давно вже збирався, та саме зараз прийшов час» - розповідав потім Владімір. Не довго думаючи, Волков сходив до Бориса Шавєйнікова, взяв у нього одну із запасних барабанних паличок і продовжив грати нею, наче нічого не сталося. Прогулюючись трохи згодом поза сценою, він досить стримано реагував на коментарі щодо даного епізоду: «Треба ж було якось виходити із ситуації? От я і вийшов». Це не тільки не позбавило його частини виражальних засобів, а, навпаки, додало їх. Поки Фьодоров і Гаркуша в унісон декламували з папірця інтро до однієї з пісень, він ніби якийсь античний жрець у гонг, широко змахуючи рукою, вдаряв паличкою по струнах, продукуючи щоразу якийсь моторошний грюкіт. Саксофоніст Ніколай Рубанов наче зловив ту саму хвилю. Змінивши сопрано на тенор, він підійшов впритул до Волкова, та, ставши на коліна, ніби вшановуючи Великого Контрабаса, підігравав йому. В цей же час дехто у тєльняшці вискочив на сцену і почав обніматися із Гаркушею. Його швиденько скрутили (при цьому мало не зашибли Волкова разом із контрабасом: той дуже вправно відскочив – далася взнаки давня звичка оперативно пересуватись по сцені із інструментом). Ось Владімір випилює останній пасаж паличкою по струнах,  потім слідує соло пальцями, а згодом він вже б’є по контрабасу обома руками, наче хоче надавати йому ляпасів. І вже виливши на нього всю свою енергію, переміщається за клавіші, які Озерський завбачливо залишив за кілька хвилин до цього, прихопивши трубу. Духова секція гучно втрачає глузд, Фьодоров ледь не катається по сцені у своєму коронному «гзі-гзео», та ви знаєте як мінімум одну людину, яка всі ці сім з половиною хвилин невідривно слідкувала за тим, як Волков підстрибував за клавішами, та втовкмачував у них те, що не дісталося контрабасові. Та не можуть аукціонівці без взаємодії із публікою! Ще один вельми розхристаний парубок, розчарувавшись у можливостях мобільного зв’язку, блискавично видерся на подіум перед сценою і заволав «Оля, я тєбя там жду!», вказуючи на місце праворуч від сцени. А поки невтомні працівники охорони більш наочно вказували сміливцю його бажане місце, сердобольний Гаркуша припрохував у мікрофон: «Только по ногам не надо, только по ногам не надо!». Ці слова, схожі чимось на коротеньку мантру, і стали заключним акордом виступу гурту «АукцЫон» на фестивалі Jazz Koktebel.

Після нічного концерту відбувся обіцяний кінопоказ: німий фільм «Аеліта» 1924 року, знятий за фантастичним оповіданням Алєксєя Толстого. Музичний супровід до нього у реальному часі створював маестріссімо Юрій Кузнєцов, котрому президент фестивалю Лілія Млинаріч власноруч приносила коньячок як профілактичний засіб проти застудних захворювань. За словами пані Млинаріч, завершився сеанс о 5.48 ранку. Та цього ми вже не бачили, бо мали добряче виспатися перед наступним концертним днем.

Вечір на Nu Jazzі одинадцятого вересня розпочав Вадим Ейленкріг із своїм гуртом. На щастя, чи на жаль цей чудовий у всіх відношеннях російський трубач грав настільки технічно і чисто, що з перших тактів стало зрозуміло, чим це пахне. А оскільки на Волошинці вже знімав взуття перед сценою Пол Роджерс… Ви ж розумієте – кожному своє: хай мейнстрімовий Ейленкріг «прєкрасен, спору нет», та нам миліший такий собі low down, тим більше європейського штибу.

Поки ми насолоджувались англо-франко-австрійськими імпровізаторами, на велику сцену вийшов ледь не найджазовіший і найджазований із усіх присутніх на фестивалі музикантів – Елоїзіус (він такого невисокого зросту і так вправно ховається за барабанами, що просто язик чешеться назвати його «крихітка Ел», та не можна – це ж бо джазова субординація) Фостер. Щодо вражень від цього концерту, більшість глядачів напрочуд одностайна – круто, супер, але дуже «класично», аж занадто. Судячи із частини коктебельського концерту та київського виступу, який ми бачили повністю – так воно і є. Наведу два показових приклади. Найсвіжіша – минулорічна – платівка квартету (на якій замість Адама Бірнбаума, що був із Фостером у цьому турне, на клавішах грає Кевін Хейс) називається Love Piece & Jazz, а київський концерт музиканти розпочали із So What, першої теми канонічного дейвісівського A Kind of Blue. A Kind of Orthodox, isn’t it? Тобто, даруйте, я маю на увазі: тонкий джазовий гумор, чи не так? Ще кілька речей, які ми зауважили: під час гри (не кажемо «на сцені», бо є вельми красномовні епізоди, про які пізніше) Фостера важко розпізнати як лідера групи. Він не лізе на перший план, майже не солірує, часом грає аж надто тихо, більше працюючи на заповнення простору та на мелодичні лінії своїх партнерів. Звичайно, в якихось моментах він більш жорсткий і голосний. І цими моментами справді варто було насолодитися. А от Бірнбаум та контрабасист Даг Вайс так і тримаються весь час у тіні. Незважаючи на соло. У піаніста більше евансівського (а в кого його немає із піаністів такого джазового ґатунку?), ніж чогось власного. Вайс, нажаль, також не показує свою надмірну індивідуальність. Грубо? Можливо. Та знаєте, як вирізнити крутого контрабасиста від просто супер-хорошого? Якщо ти із заплющеними очима зможеш відрізнити його гру від інших із нуль цілих двадесятивідсотковою похибкою. Єдине, що залишається, це припустити, що така їхня роль у цьому квартеті – бути музичною декорацією. Якщо так, вони впоралися із нею на всі сто, без жодних похибок. Лише Елі Деджібрі у цьому складі намагався бешкетувати. Він і найпомітніший із усіх чотирьох на сцені, бо постійно швендяє туди-сюди. Сіграв соло – за куліси. Знову вийшов, зіграв соло – на краєчок сцени. Коли він міняв тенор на сопрано і, особливо розганяючись, енергійно рухав корпусом, здавалося, що ще трохи і він встромить саксофон у підлогу. Як-не-як, але людина все ж таки показує характер у грі, а це приємно і викликає симпатію. До того ж було кілька чудових, справді гарячих моментів, коли Ел і Елі (до речі, гарна назва для композиції) розходилися не на жарт. Майданчик фестивалю Jazz Koktebel був першою локацією в україно-російському турі квартету Ела Фостера. Останній концерт відбувся 25 вересня на «Джазових днях» у Вінниці.

Та повернімося до одинадцятого, тобто, майже до дванадцятого вересня. Ближче до опівночі на Nu Jazz’і з’явився Олег Скрипка із цілою ватагою музикантів, серед яких варто особливо відзначити трубача та саксофоніста, та двома гарнюнями-дівчатами, що попри це були ще й бек-вокалістками. Все це разом називається джаз-кабаре «Забава». От хто відверто порадував. Без зайвого пафосу вигукуючи щось на кшталт «типова пісня в стилі ретро», «ще один гітяра довоєнних років», «дякуємо, аж підскакуємо» та справді повсякчас гоцаючи по сцені, Скрипка – вельми нарядний, звісно у вишиванці – безнадійно розкачав аудиторію. Настільки, що напевне кожен неукраїномовний індивід протащився від рими «Параска»  – «синя запаска», не кажучи вже про такі перевірені козири як «Fever» та «Tombe La Neige». В мене навіть постало питання, чи то Карл Фрієрсон – німецький Олег Скрипка, чи то Олег Скрипка – український Карл Фрієрсон? В будь-якому разі, останній вийшов на сцену наступним. За добу до цього Карл співав із Дахою-Брахою. «Це була моя давня мрія», - казав музикант під час прес-конференції наступного ранку. «Я спеціально написав пісню, яку ми виконали разом. Також я хотів би, щоб Даха-Браха були на моєму сольному альбомі». Цього разу Фрієрсон виступив сам-один, за підтримки ді-джея та у дуеті з українською співачкою Русею. Для когось це було інтро до ще однієї нічної синематеки – документальної стрічки «Фадо», що розповідає про одноіменний національний португальський музичний стиль. А для когось колискова…

Історія Nu Jazz сцени на фестивалі Jazz Koktebel 2010 завершилася денним гала-концертом закриття фестивалю у неділю. Харків’яни Acoustic Quartet, що пограли самі, потім із Анною Чайковською, а ще трохи згодом із Карлом Фрієрсоном знаменували собою перший великий блок цієї імпрези. Коли ж справа дійшла до Далєра Назарова та «Дітей Паміру» -  час невпинно наближався до вечірнього концерту на малій сцені. Тож за приготуваннями та останніми фестивальними інтерв’ю розсипи східних мудрощів, покладених на не менш закручені мелодії, пройшли трохи поза нашою увагою. Значить, така вже наша вдача – волошинська.

Посиденьки на задньому подвір’ї

Особливий шарм Волошинської сцени – це навіть не музика. А атмосфера. Ніяких тобі сек’юрітіз та галасливого натовпу. Слухаєш собі денний концерт, крутишся між різними точками у пошуках цікавого кадру. А в цей час у двох кроках мирно бесідують Анна Чайковська, Євгенія Стрижевська та Сергій Балалаєв із Acoustic Quartet’у. Юлія Рома та Алік Фантаєв сидять попід сценою на фірмових джаз-коктебельських карематиках, які роздавали всім бажаючим. На веранді Волошинського будинку беруть неспішне інтерв’ю у Андрія Прозорова. Десь поряд вештаються чуваки із Free-Spoken Band. Все тихо, мирно і без зайвої метушні. От тільки єдине, що бентежить: за чотири дні журналісти, фотографи та інші відвідувачі камерної сцени із активною фестивальною позицією витоптали усю траву з газонів навколо будинку Поета. Сподіваємось, до наступного року вона ще встигне вирости. Кажуть, добра музика позитивно впливає на рослини.

У перший день, коли Nu Jazz ще застигав у очікуванні, на Волошинській сцені відкривали фестиваль саксофоніст Андрій Прозоров та піаніст Вадім Нєсєловський. Або радше «Odessa duet», як хлопці називають себе, апелюючи до імені рідного для обох міста. Власне, раніше планувалося, що їх виступ буде завершати денний концерт першого дня. Але згодом виявилося, що Вадіму треба поспішати на літак, бо має виступ у Філадельфії. Тож відігравши програму, він швиденько поїхав. А от Андрій, навпаки залишився на весь фестиваль та встиг взяти участь загалом у трьох різнопланових проектах. Із Нєсєловським вони грали композиції із двох спільних альбомів, а також із третього записаного, та ще не виданого: його основу склала програма під назвою «Музыка советского кино» (дуже органічно сюди ще й завдяки грі слів вписується незвичне інструментальне аранжування пісні «Група крови» гурту «Кино»). З нею вони минулого року їздили клубним туром по Україні та Росії.

Формація Yalta Jam разом із співачкою Маріанною Соболь виглядали вкрай ефектно. Дівчина у білій сукні та чорних черевиках на височенних підборах не відставала від хлопців у чорних сорочках із білими підтяжками та у чорно-білих таки штіблєтах.
Очевидно, слово «Коктебель» має потужний музичний потенціал, бо ще 2006-го Кенні ‘Blues Boss’ Уейн побудував цілу пісню, співаючи лише його. Те ж зробили і ялта-джемівці. Ну а заграти кілька п’єс Джанго Рейнхардта для скрипаля, двох гітаристів, контрабасиста та барабанщика також не склало великих труднощів. Кульмінація циганської теми прозвучала на завершення програми. Але це був не джаз-мануш, а справжній романс, у якому вдалося впізнати пісню I Will Survive лише коли Мар’яна почала співати слова.

Вечір четверга почався із дуже чемного і тендітного скандинавського дуету, від якого так і перло, ні не рибою, а витонченістю і якимось ісіемівським мелодизмом. Ось тут можна було зауважити, наскільки добре на «Волошинці» виставлений звук. Урізане до Ескіля Ромме та Йєнса Ульфсанда Faerd trio, що наступного дня цілком пристойно гримітиме на всю Nu Jazz’івську сцену, сьогодні гралося із напівпридихами та ледь помітним торканням струн. Ромме грав, трохи зсутулившись через високий зріст. Натомість здавалося, що він нахиляється над своїм інструментом і прислухається до того, що той хоче йому розповісти. До речі, із всіх саксофоністів на фестивалі він єдиний мав «зігнуту версію» сопрано. Ще трохи безглуздих паралелей: повз увагу глядачів, так чи інакше зіпсованих так званою масовою культурою, не могла пройти схожість Ескіля із англійським актором Г’ю Лорі. А якщо врахувати, що самі знаєте в якому фільмі останній періодично грає на роялі, ну ви зрозуміли…

Якщо вам хтось скаже, що в Україну не приїздять кльові імпровізатори – спокійно розсмійтеся цій людині у обличчя та приведіть у приклад Волошинську сцену 2010, яка три вечірні концерти поспіль доводила протилежне. Аргумент номер один: Carsten Daerr trio. Ми спробуємо у кількох словах передати яскраве враження, що залишили ці  берлінські фріфріки (це не орфографічна помилка, а важливий стильовий момент!) Варто лише згадати, що за день до цього хлопці мали концерт у київському арт-клубі «44», куди спеціально для них внесли ямахівський рояль. Обізнані люди кажуть, вперше в історії клубу. Хоча радше сказати «заперли», бо важко уявити, як то можна було зробити інакше. Про все це Олексій Коган вів мову, поки глядачі чекали на музикантів. А ті, як виявилося вирішили «помилуватися морем та забули про час». Лідер тріо Карстен Даерр у гарному сірому костюмі та капелюсі справляє враження пай-хлопчика. Поки не сідає за інструмент. А тоді вже траєкторія рухів його тіла виявляється такою ж запетльованою та непередбачуваною, як і його музика. Він йорзає на стільці, махає ліктями, наче хоче злетіти у повітря, періодично клює носом у нутро рояля, препаруючи його струни. На відміну від того ж Бірнбаума, що сидить на краєчку стільця відчайдушно рівно, хіба що ритмічно притупцьовує то однією, то іншою ногою і торкається клавіш якимись обережними котячими рухами. Найкращий опис для того, що робить німецьке тріо: музика немелодійна у своїй мелодійності (чи навпаки?). Перцю додає барабанщик Ерік Шафер, що понад свою досить жорстку виконавську манеру, ще й оперує цілим арсеналом додаткових перкусійних дрібничок, як от довжелезний грубезний металевий ціпок, скручений у кубло, яким він дріботить і возить по пластику барабанів. Перед контрабасистом Олівером Потрацом стоять на пюпітрі пописані нотні папірці, такі ж заховані у Даера всередині роялю – щоб не заважати йому торкатися внутрішніх струн і грати на мелодиці, яку він пристроїв там же. Та вони не вельми зважають на ноти. Це так, радше для підстраховки. Адже хлопці все ж грають авторські композиції, хоч ті, природньо, вельми відрізняються від записаного альбомного матеріалу. Надихають їх прості і зрозумілі кожному речі. Наприклад, приводом для створення однієї із тем став маленький хлопчик, що, не вміючи грати, сів за клавіші і почав бездумно ляпати по них. Інша називалась «Manila». «Це я першого разу у житті полишив Європу та поїхав до Маніли», - казав Карстен зі сцени. - «І от вирішив написати з цього приводу композицію».

П’ятничний денний концерт на Волошинській сцені – це треба було бачити. Ще перед фестивалем формулювання «El Кравчук співає романси Вертинського» викликала у певних колах більш бурхливу реакцію, ніж приїзд Фостера. Співак, вдягнений у фрачну пару та з розмальованим «під Вертинського» обличчям почувався максимально комфортно та часом аж занадто показував, що він грає роль. Дивно, що для повноти образу Андрій не вбрався у одежину сумного П’єро. Хоча це не досить зручно з точки зору свободи руху. «Я думаю, у вас тут на джазовому фестивалі ще не танцювали танго», - зауважив він і, зійшовши зі сцени, покружляв кілька тактів із якоюсь глядачкою у купальнику. Ми могли би перерахувати тут всі пісні, які було виконано в рамках проекту, та в цьому немає жодного змісту. Поза будь-якими наріканнями – чудова гра Дениса Боєва на скрипці та Павла Столбова на роялі. Як виявилося, вони не тільки добрі музиканти, а ще й напрочуд терпеливі люди. Кілька разів El Кравчук зупиняв їх – «прелесть живого пения!» – бо  забував слова, та просив почати знову… Публіка приймала його як рідного та схвально зойкала. Надто коли він зі словами «раз уж такая жара» відсьорбнув вино із бокалу, що стояв на моніторі поряд. Може аудиторія вирішила, що ті забуті слова, то така спеціально придумана фішка? А може, так воно і було насправді? Коган називав Андрія «відважною людиною». Хтозна. Зрештою, причарувати публіку – це теж треба вміти. А якщо згадати, що Вертинський також не відрізнявся найшикарнішим вокалом, а часом просто співав-розповідав. Та у ньому було щось інше, значно більше і важливіше за силу голосу. Буфонада буфонадою, та просто порівняйте «И вот мне приснилось…» на слова Ніколая Гумільова, яку Кравчук співав останньою із її виконанням тим же Борісом Грєбенщіковим. Цей виступ яскравий приклад ситуації, коли варто поаплодувати гарній ідеї та добрим намірам. Все ж, щось у цьому таки було.

Наступними грали гітарист Віталій Ткачук зі своїм тріо, до складу якого ввійшли Віталій Фесенко на стенд-ап басі та серб Душан Новаков на ударних. Останній, а також «спеціальний гість» тріо Андрій Прозоров того ж вечора склали компанію на сцені австрійському гітаристу Карлу Ріттеру. Попри згадане амплуа, Прозоров зовсім не виглядав як безкоштовний додаток, а напроти фактично ділив лідерство разом із своїм товарищем із Одеси Ткачуком. Навіть, коли вони виконували теми Віталія, а надто як заграли прозорівську «Лезгінку». Ця тема із альбому Short Wave, записаного у дуеті із піаністом Нєсєловським, вельми цікаво звучала у більш поліфонічному і зовсім іншому інструментальному складі. «Дякуємо Анні Чайковській за гостинність», - промовили музиканти зі сцени. «Та за оладки!» - вигукнув хтось із публіки. Можу помилятися, та маю певність, що то був Єфим Чупахін із Acoustic Quartet. Тут варто подумати про те, наскільки би чудово було, якби денний концерт на Волошинській наступного дня віддали саме харків’янам. Вони б тут були якраз до місця та і звучали би, напевно, смачніше за Exotic Jazz Day. Головний лейтмотив виступу останніх – ідея грати джаз на таких «екзотичних» інструментах, як бандура і балалайка. Завершав першу частину п’ятничного концерту Юрій Кузнєцов. Він заграв соло, а тоді одну із пісень заспівала одеська співачка Тамара Лукашова, з якою вони часто співпрацюють.

Примчавши того вечора на маленьку сцену після виступу фаердців і розмови із Жюлі Йєтланд, ми застали вже фінальні вибухи неконтрольованої австрійської енергії в особі Карла Ріттера. Очевидці подейкують, що в перші хвилин п'ятнадцять він просто налякав одну частину публіки, а іншу примусив згадати ситуацію, коли ваші улюблені сусіди зверху роблять ремонт. Причому не косметичний, а щось не менше, як знос несучої стіни. Музичною мовою це називається «електронні ефекти». Чесно кажучи, один вигляд цього кремезного дядечка та його вираз обличчя здатні навести православний жах. Гітарист-самоучка за освітою, як виявилось… хто би ви думали? Електрик. Добряче познущавшись із своєї акустичної (все ж таки) гітари він, наче побоюючись, що інакше не зможе завершити виступ, методично повитягав із неї усі струни та й по тому. Незважаючи на всю ту палітру звукових збочень, які він демонстрував самостійно, та при елегантній допомозі Прозорова і жорсткій і рваній підтримці Душана Новакова, Карлова натура приховує в собі і потяг до «світлого боку» музики. Еміль Грос, австрійський барабанщик, що грав у тріо Пола Роджерса зауважив наступного дня, що якось Ріттер грав із досить відомим австрійським поп-співаком, грав досить охоче і вкрай мелодійно. З іншого боку, за словами Андрія Прозорова, Карл – людина досить безкомпромісна і навряд чи буде робити те, що його самого не пре. Такий собі австрійський Марк Рібо. Судячи з його суворого європейського гумору,  у цього чоловіка з електричного віку усе в порядку із знанням правил та вмінням їх порушувати.

Наступного вечора, наслухавшись Вадіма Ейленкріга на Nu Jazz'і і прийшовши на Волошинську сцену, ми одразу поринули у зовсім іншу історію. Англієць Пол Роджерс, що вже понад 10 років живе у Парижі, обережно зійшов на сцену у шкарпетках, що справді виглядало якимось спеціальним ритуалом, та почав своє шаманство. «Ви правильно зауважили, що я знімаю взуття перед сценою, бо мені так зручно. Коли це почалося? Не пам’ятаю, досить давно. Але нічного справді особливого у цьому немає. Так, просто момент зручності,» - казав він наступного дня. Тут варто було б приділити особливу увагу його хендмейдівському семиструнному контрабасові, та його краще бачити і чути, аніж розказувати і читати про нього. Знову комплімент на адресу звукорежисерів. Переміщуючись під час сольного виступу Роджерса по всіх можливих точках навколо сцени, аби відчути різні нюанси звучання, в один із моментів я підпирала дерево зліва від якого стояв пам’ятник Максиміліану Волошину, а справа – живий, але застиглий в увазі Владімір Волков. Він ввічливо послухав хвилин двадцять, навіть поаплодував, та, очевидно, йому не дуже сподобалося. За годину мав починатися виступ квартету Ела Фостера, та яка там Nu Jazz сцена, коли до Роджерса доєднуються Робін Фінкер із тенор-саксофоном та наймолодший із трьох Еміль Грос. Робін приніс із собою ще й кларнет, що стирчав на підставці і весь концерт мозолив очі першим рядам глядачів, так і не перетворившись на фігуральну «рушницю», яка має стрілити на біс. «Чому я не заграв на кларнеті? Не знаю, просто не відчув, що мені хочеться. Не було відповідного настрою». Отже можна зробити висновок: все, що відбувається на сцені – справа відчуття, інтуїції, несподіваного натхнення та всіляких подібних речей. Як часто буває у цих випадках, музиканти навіть не дуже переймаються тим, що будуть грати, лише обговорюють загальну концепцію і якісь обов’язкові деталі: «Добре, зробимо п’ять тем, у третій ти почнеш із довгого соло на барабанах». На диво глядачів було повно. Заявлені двісті п’ятдесят місць напевне дісталися відмітки у триста за рахунок репортерів та музикантів-учасників фестивалю. Можливо, не всі отримували насолоду, та можна сміливо заявити – це досить показовий, якщо не один із найкращих, приклад сучасної європейської неакадемічної імпровізаційної музики. Тож, якщо ви його не оцінили, то далі годі й пробувати.

Після того, як у неділю «закрили» Nu Jazz останнім денним концертом, почався заключний вечірній концерт фестивалю на «Волошинці». Починало його тріо Наталії Лебедєвої із авторською програмою. Починало відмінно, влучно, жорстко. Здавалося, що чути на все узбережжя. Барабанщик Алік Фантаєв – знаний «гучномовець», його не треба двічі припрохувати. Але ж і Лебедєва грала настільки красномовно і потужно, що здавалось, вони скоро дійдуть до межі, змагаючись один із одним. І тільки Костянтин Іоненко тут просто скромненько стоїть із бас-гітарою у руках. Ні, насправді все разом було свіжо та органічно. Лебедєва відрізняється тим, що з одного боку не зловживає алеаторикою (читати: «розумний термін, який ви забудете за кілька хвилин»), тобто не дзьобає кілька нот на хвилину, зависаючи над кожною і наче слідкуючи за тим, як вона потроху тане у повітрі. З іншого – вона не розмазує звуки і не шмалить кластерами, що часто оманливо вважається «крутим фрі-джазовим ходом». Ні, вона хуліганка, але дуже поміркована та технічна. Її інтелектуально-виважена і водночас розбурхуюча уяву музика не завжди вільна за формою, та є такою по суті – як хитренька усмішка, що раз-по-раз проскакує на її зазвичай сконцентрованому обличчі. Перед останньою темою Фантаєв підійшов до мікрофону та промовив: «Коли я був на концерті у Карпатах, нас повели до відлюдька, у котрого в печері весь час горить вогонь. Уявіть, що поліетиленовий пакет, який я тримаю у руках – це не пакет, а той самий вогонь» (цікаво, до чого тут Шопен, обробку якого грало тріо?). Сівши за барабани, він справді трохи пошурхотів у мікрофон. Чесно кажучи, порівняно із тим «серйозним» начинням, що привезли із собою та використовували той же Шафер та Гросс (безкінечні дзвоники, дзвіночки, дзвінульки та різноформатні ціпки), цей пакет, явно вистібнутий десь тут же на місці у сусідньому магазині, виглядав трохи… дивакувато. Та головне, що поза тим грав музикант на сонорівських барабанах, поставлених для квінтету Джеррі Бергонці, як завжди виразно і вправно.

Квінтет саксофоніста Бергонці складався із нього самого, ще одного американця – трубача Філа Гренадієра (так, це той, у котрого є два брати і обидва вони також джазові музиканти) та ростовського «фортепіанного тріо»: піаніста Арама Рустамянца (він, в свою чергу, грав на клавішах Лебєдєвої), контрабасиста Віталія Пєрова та барабанщика Григорія Дерацуєва. Ми свідомо сказали «тріо», бо ж незважаючи на почесну роль ритм-секції для американських духовиків, російські музиканти і самі грали пречудово. І в певні моменти вони справді залишалися втрьох і показували, чого варті. Чиста бопова школа. Напрочуд зіграний квінтет, слухаєш всіх разом – як платівку. Я свідомо не буду вживати оте слово на букву «фє», що так і крутиться під пальцями. Занадто вже воно спаплюжене. Але така гра заслуговує на справжній комплімент. Майже кожна композиція будувалась за нехитрим принципом: колективне інтро, соло Бергонці на тенорі, соло труби, потім клавіш, контрабасу, барабанів і заключна кода повним складом. З невеличкими змінами, до яких можна віднести прекрасне саксофонне соло у повній тиші наприкінці однієї із тем, коли Бергонці протягом кількох хвилин не дуже напружуючись (ця характеристика не стосується якості музики, лише природного процесу звуковидобування) видував вітіюваті м’яко-різкі звуки. І звичайно, п’єси відрізнялися за темпом. Третя була дуже повільна і лірична. «Час для балади», - погодились ми із Полом Роджерсом, що стояв збоку від сцени та слухав. Вони із Робіном прийшли подивитись на концерт і явно отримували задоволення. Робін прокоментував моє зауваження, що це грандіозно, та занадто передбачувано: «Так, але ж він винайшов ці лінії і ходи. Він передбачуваний, але він же їх створив великою мірою». А Роджерс додав: «Real jazz». Справжній джаз. От тобі і маєш вільних і неідіоматичних! До речі про імпровізацію. Попри те, що перед Бергонці стоять ноти, на голові музиканта кашкет із козирком, через який не завжди видно його очі. Проте деякі старші товариші, що дивилися з більш вигідних у цьому відношенні позицій, стверджують, що таки періодично бігають. Тобто очі, по папірцю. Звичайно, не без цього, хоча людина, що написала шість книжок з мистецтва імпровізації, має сама, хоч частково,  робити це в реальному часі! Глядачів, до речі, було не так багато як вчора. Зрозуміло – останній день, частина людей вже роз’їхалася. Але ж ніколи не повірю, що «експериментатор зі стажем» Роджерс може у наших широтах користуватися більшою прихильністю публіки, ніж стоп’ятдесятивідсотково комерційний, у найкращому розумінні цього слова, якіснючий д-ж-а-з від Джеррі Бергонці.

Після того, як музикантам із квінтету вручили подарунки, почався напів-джем-сейшн. Напів – бо тут як ніколи стане у пригоді добряче побитий і потертий роками вислів про те, що найкраща спонтанна композиція  – це гарно підготована спонтанна композиція. Отже справа в тому, що джем був серйозно продуманий та облаштований. В буквальному сенсі: музиканти, що приймали в ньому участь, шикувалися попід сценою у порядку заздалегідь визначеної черги. Таким був і результат – виглядало все не дуже спонтанно, та звучало цікаво і якісно. Організатори добряче погралися зі складами гуртів.

Починали «джемувати» зі Scrapple From the Apple тріо Лебєдєвої у повному складі із Дмитром Бондарєвим – трубачем із Acoustic Quartet. Потім залишився Бондарєв, а за клавіші сів Єфим Чупахін із того ж таки AQ. Підтягнулися також гітарист Євген Пугачьов та контрабасист Андрій Арнаутов, що свого часу був учасником одного з фестивалів, а тепер просто завітав «на огоньок». Потім на сцену піднялося тріо Пола Роджерса – причому Роджерс спокійненько грав на «людському» контрабасі – а до них доєдналися Джеррі Бергонці та Філ Гренадієр. Ось де почалася імпровізація не на жарт. Музиканти вступали у діалоги, тріа- та полілоги, грали у різних комбінаціях та перекидалися взаємодіями наче тенісним м’ячем. Хоча мені здалося, що це більше схоже на такий собі джазовий «зіпсований телефон». Пам’ятаєте таку дитячу гру? З тою різницею, що на відміну від текстового месседжу, месседж музичний від варіацій тільки виграє. Іншими словами, всім було наочно показано, як різні школи – в даному випадку «фрі» та вільної імпровізації із «махровим» мейнстрімом – можуть не лише примиритися, а й створити справжнє прекрасне місиво із напівмелодій та недомовлених звукових натяків. Намагалися їм у цьому допомагати Андрій Арнаутов, що взявся за клавішні, та Юлія Рома, яка на кілька хвилин вийшла поскетувати. «Намагалися», бо при всій повазі і відданні належного: тим п’ятьом і так було що сказати. Наступним коронним ходом організаторів було запросити хлопців із тріо Ела Фостера – піаніста Бірнбаума, контрабасиста Вайса, і саксофоніста Деджібрі (він піднявся на сцену трохи пізніше), з якими заграв Ігнат Кравцов із FSB. І круто заграв, я вам скажу! Звичайно, порівняння тут недоречні, але навіть натяку на те, що він виглядає, як бідний родич поряд з реальними дядьками, не було і не могло бути. Після того, як вони зіграли одну міцну тему, на сцену ще виходили кілька музикантів-учасників фестивалю, та я вже не дуже слідкувала за сценічними подіями, милуючись тим, як Фантаєв із Елі Деджібрі шпарять між собою «по-ізраїльському». Та саме тут Koktebel Jazz Grand Jam і закінчився, поставивши крапку «у» та підвівши риску «під» цьогорічними фестивальними подіями. А от крапки «над» усім цим тепер спробуємо розставити ми. Тим більше, що їх на той момент було як мінімум три – адже за кілька днів у Києві чекали на ще один концерт-післямову…

Не без цього

Фестивалю раз-по-раз закидають різножанровість, небезкоштовність та ще бог знає що. При цьому аргументація в найкращому випадку цілком суб’єктивна. Так, спробуємо дотриматися виваженої позиції. Різножанровість? А як вам формулювання «якісна музика на будь-який смак»? В будь-якому разі, це більш виправданий із багатьох точок зору хід, аніж наліплювання ярликів типу: джаз – ліворуч, не-джаз – праворуч. Щодо питання грошей, то справа тут скоріше в тому, що є з чим порівнювати. Протягом перших п’яти років існування фестивалю вхід на концертні майданчики для публіки був безкоштовним. Тож не один із глядачів-старожилів згадував ті часи із ностальгією. Моя особиста думка: за мистецтво треба платити. Тоді якось починаєш його більше цінувати. Бо ж воно як у житті – не «наб’єш» собі ціну, ніхто не буде поважати. Грубо, та вже як є. По-друге, хто ж з доброго дива буде фінансувати проект, що не приносить прибутку? Момент самоокупності присутній, і це справедливо. Натомість оргкомітет пропонує деяким бажаючим в обмін на білети на фестиваль ставати волонтерами. Ми поспілкувались з деякими із цьогорічних добровольців. Так, доводиться побігати. І не тільки у фестивальні дні: попередня підготовка теж потребує неабияких сил. Зате цих хлопців і дівчат забезпечують житлом та харчами. А постфестивальний «розбір польотів» у прес-центрі, коли організатори ледь не особисто дякували кожному з волонтерів (одна дівчина приїхала аж із Сахаліну!), із дотриманням символічної традиції колективного плигання у басейн, довів, що така «активна форма відпочинку», як волонтерство, має свої переваги. За словами арт-директора фестивалю Андрія Слабінського: «Зараз ще зарано робити висновки. Пройде рік і ми подивимось – що і як». Ну а поки дивляться вони, ми вже подивилися зі свого боку. І нам сподобалося.

Фостскриптум

Ми вже трохи розповіли про цей концерт-післямову фестивалю Jazz Koktebel 2010, що відбувся 15 вересня у великому залі київського Культурно-освітнього центру «Майстер-Клас». Це був спільний проект коктебельського фестивалю та продюсерської агенції Jazz in Kiev. По-перше, варто зауважити, що відверто здивувала кількість людей – зал був ледь-ледь заповнений. Особливо це дивно у порівнянні із супер-аншлаговим концертом поляків із Jagodzinski Trio, який Jazz in Kiev влаштовував у тому ж залі буквально кілька тижнів тому. По-друге, важко і, напевне, непрофесійно, оминути увагою один епізод, що стався під час цього виступу…

Незважаючи на те, що майже всі організатори української частини турне американського квартету як один заявляли, що Ел Фостер не дає інтерв’ю, у Києві він виявився напрочуд балакучим і охочим до спілкування із публікою. Коли у першій половині концерту він перервав п’єсу, аби попросити звукорежисера прибрати ревер із саксофону та барабанів у моніторах (вочевидь, щоб музиканти могли краще чути, що діється на сцені та взаємодіяти на більш тонкому рівні), все ще виглядало досить безневинно.

Відігравши ж більшу частину концерту, Фостер із явним відчаєм на обличчі взяв мікрофон, вийшов на авансцену та промовив наступне: «Звук був не дуже добрий. Мені шістдесят вісім років, я не знаю точно, коли все це закінчиться. Я не хочу залишати цей концерт із відчуттям… Та що там казати, мені здається, я зараз заплачу. Якби я так завжди грав, то ніхто б мене не запросив більше одного разу». А тоді, оголосивши поіменно учасників квартету додав: «Не судіть нас суворо сьогодні». Повернувшись за барабани і відігравши ще кілька тем із якоюсь відчайдушною злістю, Фостер наче трохи заспокоївся. Натомість здавалося, що повітря наелектризоване і зараз почнеться буря. Не знаю, що там відбувалося в цей час за кулісами, але жодного коментаря від організаторів не послідувало. Після того як музиканти відіграли на біс, а Фостер зі словами «дякую, це дуже, дуже приємно» надіслав публіці кілька повітряних поцілунків, ведучий коротко попрощався із публікою та й по тому.

Дозволю собі прокоментувати ситуацію. Така «відсутність реакції» з боку представників обох фестивалів після тривалого осмислення видається найбільш правильною. Ліпше не розвивати тему, аби не виносити зайве на публіку. А от з боку музиканта це було, даруйте, не досить етично по відношенню до організаторів – людей, які тебе запросили і на чиє запрошення ти погодився. Тим більше, що музична концертна традиція вже давно користується таким зручним винаходом, як саундчек. І всі речі подібного плану можна вирішити під час нього. Або не вирішити. Кажуть, коли квартет Ела Фостера за кілька днів потому виступав у Москві, вони випадково зустрілися із тим самим звукорежисером, що працював на концерті у Києві, і Фостер попросив у нього вибачення. Ми розуміємо, що всі джазові музиканти – люди. І в кожного може час від часу паличка вставати не під тим кутом. Та це чудово, що, попри бутність крутим джазовим барабанщиком, ти не забуваєш про очевидні людські і етичні цінності.

Завершимо на такій собі happy note. Київський концерт продовжив розповсюджену практику співпраці між різними продюсерськими центрами, фестивалями та окремими організаторами. Можна згадати поодинокі випадки, як от спільний концерт фестивалю Jazz Bez та проекту Jazz Kolo минулого грудня, концерт Jazz in Kiev в рамках цьогорічного ГогольFest’у. Чи постійну взаємодію між Вінницькими джазовими днями та одеським Джаз-карнавалом. Список можна продовжувати. Добре, що попри різницю у світоглядах та якій-неякій та все ж конкуренції, різні промоутерські джазові формації все ж знаходять сили, кошти і точки перетину задля виховання аудиторії і розвитку відповідної сцени в Україні. Частково це торкнулось і зовнішньої культурної політики. Маємо на увазі нещодавній «день українського джазу» на білоруському «Слов’янському базарі», де своїх виконавців презентували українські фестивалі – Jazz in Kiev і Jazz Koktebel. Хотілось би, щоб ця тенденція продовжувалась, ще більш цілеспрямовано фокусуючись на зовнішньому ринку. Скажімо, день українського джазу на фестивалі – хє-хє – у Монтрьо. Ото ж бо і воно, що «хє-хє». Поки що.


Текст – Анна Вовк (іншу версію цього репортажу читайте у черговому номері журналу "Контрапункт")
Фото - Антон Шевельов (запозичені тут: http://vkontakte.ru/club2102282)
Коментувати в нашому блозі (ЖЖ)

Тема с вариациями LIVE